— Ні, пане Фийсо, я хочу теж дещо уповісти з історії, — мужньо промовив я.
— А-а-а, Митрику. Ми всі знаємо, який ти розумний, — погладив мене вчитель, не забувши при цьому так вщипнути за шию, що я ледь не заквилів. — Ти в нас кожен день дуже активний. Нині можеш і перепочити. Нині ми будемо слухати тих діток, які іншим разом відмовчуються. А ти в нас кожного дня розумник. Правда, дітки?
Клас забурчав, наче вулик, у який залетіла ворона. А пані вчителька, схожа на козу Танкістку, подивилася на мене такими здивованими і люблячими очима, наче перед нею стояв майбутній пророк людства. Вона, мило всміхаючись до мене, поблажливо мовила:
— Ну чого ви, пане Фийсо. Раз хлопчина так хоче відповідати, не зв’язуйте ініціативи.
— О, мамко мої солоденькі, — трагічно прошепотів пан Фийса і з приреченістю смертника безсило гепнувся за стіл.
— Історія — сесе дуже файна наука, — на весь голос, наче вірша, почав декламувати я. — Мені історія дуже любиться за то, же она правдиво розказує про скіфів. А скіфи мені дуже любляться за то, шо они, коли вмирав чоловік, вбивали його жону і хоронили в’єдно з мужом. Такий би звичай нам треба і сьогодні, бо тепер не встигне бідний чоловік одверичи лаби і скріпнути, як його жона вже біжить у блуди.
І тут же навів красномовний приклад із життя блудниці Анці Гатьошки, яка всілякими неправдами хотіла би звести із праведної дороги одного дуже порядного челядника. Я ледве стримався, аби не назвати ім’я того порядного — пана Фийсу — і не розповісти, як застукав його в кукурудзі із голою блудницею.
Мої непримиримі вороги і злісні заздрісники, які б на мене негарні клички і прізвиська не вішали, скільки б не переконували ближніх, який я бовдур і пройдисвіт, постійно ловлять облизня і терплять нищівні поразки. Незаполітизований народ мене дуже любить і не натішиться моїми здібностями. Скажімо, як не переконував нещодавно пан Фийса пана Годю, що я недоумок і розбійник із великої дороги, такої геніальної відповіді, як зізнався потім інспектор моїм родакам, він ще ніколи в житті не чув.
Доки відповідали зразкові учні, наші перевіряльники дрімали і позіхали, а тільки-но почав говорити я, стрепенулися і витягнули шиї, як гуси, зачувши наближення лисиці. Особливо тепло серед гостей зреагував пан учитель з пісним, як вівсяний корж, обличчям. Зачувши мою пропозицію про навернення до варварських звичаїв скіфів, його заспане лице аж підскочило і засвітилося, ніби маслом змастили. Реакція вчительок була бурхливою — вони стрепенулись і, наче лелечихи на болоті, почали розмахувати руками. Але я продовжував:
— А ще я люблю історію, бо в ній много інтересних і смішних повчань про всякі чудеса. Я раз дуже сміявся, коли прочитав, що в деяких китайських царів був тоже дуже смішний звичай: якшто учитель погано вчив дітей, йому одрубували голову.
Цей варварський звичай я із гнівом засудив і рішуче виступив проти того, аби його повертали в наше щасливе сьогодення. Мовляв, ми, діти колгозників, не такі дурні, як діти китайських царів, а по-друге, наші совєтські вчителі не якісь там паскудні свині, аби їм голови чикрижити.
Не відомо, чи повністю згодились зі мною перевіряльники, бо їх лиця якось незрозуміло перекривило. А пані, схожа на козу Танкістку, так витягла шию, що, здавалося, ось-ось замекає.
— Митрику, айбо наш урок присвячений Великій Жовтневій революції, а також щасливому сьогоденню, а ти забрів кудись у дуже далекі історичні хащі, — підійшовши до мене, мовив якомога лагідніше пан Фийса і тихо шепнув: — Сідай, осле, бо тя задушу, — і, ніби гладячи по потилиці, так безбожно знову вщипнув за шию, що дивуюся, як голову мені не відірвав.
Мене вже годі було зупинити чи задушити. У мою копоню в цю мить збіглися знання і світлі думки всього мого родоводу до семидесятого коліна.
— А-а-а-а… пане вчителю, та я тоже дуже люблю в історії і казки про октябрську сосіс… соліш… — я, за пана, не міг ніяк вимовити слово «соціалістичну» і махнув рукою — но, фрасову її каріку… самі знаєте… жовтневу революцію.
І тут почав таку лободу молотити… Леніна я порівняв з опришком Пинтею і сказав, що про його життя ще ліпше люблю читати, як казки про Кащея Безсмертного, Івана-дурака і Чудо-юдо. Революціонерів і соратників Леніна за їх безстрашність поставив в один ряд із лісовими розбійниками, які грабували багачів. Великого друга всіх дітей Крупську я чогось заштовхав у казку про семеро козенят. Микиту Хрущова з невідомих причин я порівняв із Бармалеєм і дав дуже високу оцінку прагненню радянського народу догнати і перегнати Америку. Щоправда, аби перегнати клятих американтошів, треба, щоб Хрущов усім нам купив хоча би по дві пари міцного взуття, бо в таких цуравих топанках, в яких ходимо, не те що за Америкою, а й до вітру не добіжиш. Далі, посилаючись на мою бабу, заявив, що до міцного взуття нам би не позаважали і красні ногавиці. Це для того, як каже баба, абисьмо голими сідницями не світили, коли будемо бігти попереду американтошів.
Мене несло, я летів, наче по гострому льоду, кружляв на крилах знань у безмежних висотах. Складалося таке вражіння, що я ковтнув бочку проносного і мене прорвало через рот…
Наскільки високим, стрімким і одухотвореним був мій політ в небесах історії, настільки глибоке розчарування чекало мене після приземлення. Мої класні цімборове й колєжанки зіщулились за партами, наче горобці у шпаківнях, і щось загадково між собою цвірінькали. Навіть ясносяйне сонечко Маня Крумплянка виглядала якось зніяковіло і перелякано, наче привселюдно зіпсувала голосно повітря.
Пан перевіряльник, мов ужалений в яйця шершнем, схопився притьмом з місця. Жестикулюючи руками, він рвонув із класу, весь час бубнячи: «Я нич не видів, я нич не чув… Я нич не видів, я нич не чув…». У цей же час пані вчителька, схожа на нашу Танкістку, тримала за потилицю іншу пані вчительку, дмухала їй у лице і час од часу витирала хустинкою спітнілого лоба. Бідолашній пані стало раптово дуже зле.
— Майжень, рано не встигла поїсти і тепер паніку змлоїло, — подумав співчутливо я.
Увечері пан Фийса, щедро частований бабиною горілкою, розповідав:
— Марько дорога, коли туман зелений молотить дурний горох від себе, то можна помогти. У мене в берегівській психічній больниці є добрі знамий дохтор Лібман. І якщо би була велика біда, він дасть справку, що ваш Митрик хворий на голову, — і може пронести, айбо коли і вас втягнув у політику, то вже нияка сила не одмиє вашу фамилію…