— Кіна не буде! Наполійонам капут!
За нею, обвішаний різнокаліберними бойовими нагородами — від хрестів імператора Йовжки Франца й аж до сталінської медалі «За боевые заслуги», — гордо марширував дідо Мішо. В одній руці він тягнув величезну плетену корчагу з вином, а в другій — набиту доверху брезентову торбу — видно, із закускою. В коридор пробувала прорватись і коза Танкістка, але, побачивши мене, дико заверещала і стрімголов понеслась через двір у яругу.
Дід Михайло порівнявся зі мною і, тяжко дихаючи, переляканим напівшепотом запитав:
— Ну як там? — кліпнув на клас.
— Т-с-с-с… Кіна не буде!.. Наполійонам капут! — прошепотів я.
— Но, то ми ще увидиме, кому гут, а кому — капут, — сказав на весь голос дід Михайло і почвалав за бабою Фіскарошкою. А та вже йшла на бойовий таран дверей, за якими сиділи пани Годя і Фийса…
…Я лежав собі на височезному березі яруги. Сонце, звісивши ноги, сиділо на маківці полудня і щасливо сміялося на всеньке велике літо. А воно, умудрене часом, уже готувалося до зустрічі з осінню.
Я лежав на землі, а довкола мене росли аж до самого неба височезні пахнячі кукурудзи. А в них тихо і мирно дрімали нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи. Гронами звисала із тичок добра, щедра, ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка. Поміж висохлим бадиллям картоплі, наче пані-генеральші, чинно сиділи викохані капусти.
Трохи віддалік, де хитра польова дорога непомітно повертала на колгозний рибник, починався сад. Звідти мені, як дівки на свальбі, звабливо підморгували підмальовані сливи-бистриці. Не мали нічого злого проти мене і тучні, як довжанки, грушки. Величезною спокусою пахли різнофайтові грішниці-яблуні.
Земля піді мною була тепла і, як мати, щемливо ласкава. А небеса! Ні, ліпше небесиська чи небесища, незмірно глибокі, холоднопахучі, як кринична вода, і рідні, як братова сльоза. А в тих небесиськах-небесищах летів собі кудись тихо Мукачівський замок. За ним услід погордливо неслися білі табуни осінніх ситих коней.
Господи, як мені було в цю мить хороше! Забув я, до фрасової каріки, за свій екзамен, за мавп’ячий родовід комуністичних вождів, про своє осляче походження, про панів Фийсу, Годю і всяку іншу мару. Я насолоджувався світом, який мені дарував Всевишній. І наче підсвідомо передчував, що і велике літо, і пахнячі до неба кукурудзи, і нагуляні, як бики, вайлуваті гарбузи, і ласкава, як селянка, пасуля-бумбачка, і викохані, як пані-генеральші, капусти, і літаючий у небесиськах Мукачівський замок, і білі табуни осінніх хмар-коней — усе це теж даровано Господом, але тільки і тільки в дитинстві.
Тієї миті від школи почувся спів діда Міша. За дідовим обережно полізли голоси баби Фіскарошки, далі пана Фийси і, нарешті, — пана Годі.
— Все, кіна не буде! Наполійонам — капут! — мовив зраділо сам до себе і побіг кудись у шкоду.
Увечері, повернувшись із мандрів, я спостерігав у нашому саду таку потішну картину. Баба з дідом, притоптуючи, припліскуючи, вигинаючись, танцювали поміж грушами якийсь дуже файний танець. А пан Фийса і пан Годя лежали, як снопи, над потоком, що біг через наш сад. Голос води, мабуть, надокучив панові Годі.
Натужившись, він порачкував до самої води і довго-довго зачудовано вдивлявся в потік.
— Іштван, ану ж лиш подивися, що там такоє світлоє внизу? — попросив, заплітаючи язиком, інспектор.
Пан учитель, тяжко крехчучи, перекинувся із горілиць і доповз до краю канави. Унизу, в теплій вечоровій воді, цірилось від щастя циганське сонце — повний місяць.
— Та… та… та… то там, унизу, пане інспекторе, місяць, — сповістив пан Фийса.
— Но, до фени, всьо розумію, але як ми умудрилися забратися так високо в небо, що й сам місяць уже під нами — осього, дорогий цімборе, не розумію, — прорік здивовано Годя.
— Пане інспекторе, то щи всьо фоштерська лупина! — гаркнув пан Фийса. — От ви увидите, што ми скоро під твердим керувництвом родної партії і совєтського уряду не лем на місяць, а щи й на самоє сонце уліземо, — підняв руку вверх пан Фийса й почав комусь невідомому грозити…
— Така’м, небожику, нездала, як цісарські будюгови… Лем ня завадити на ворота, аби’м чилядь і ворони страшила, — крехче, беручись за скроні, баба Фіскарошка. — А в голові наче покійника відспівують.
— Так, так, моя солодинька. Я то вже давно примітив, коли чоловік ізрана не прийме на душу сто грамів, день пропав і здоровля пішло цапові під хвіст, — каже ні з того ні з сього дід Соломон, протираючи біля печі від дрімоти очі.