— Ти як, синку, йти можеш? — запитав він схвильовано. — Дуже болить?
— Усе гаразд, тату.
— Негідники, — пробурмотів батько у розпачі. І раптом вигукнув на весь голос:
— Негідники!!!
Клацнув замок одного з класів, і в коридор висунулася молоденька вчителька з куснем торта в руці.
— Що тут коїться? — промовила вона невдоволено. — Що за галас?
— ЗАКРИЙ ДВЕРІ, ІДІОТКО! — проревів батько. Хлопчик аж підскочив. Учителька зойкнула і зникла в класі, немов перелякана миша.
Щось у його обличчі було не так, і навіть у своєму стані Максим помітив це. Раптом зрозумів: батькові очі були червоними, неначе він плакав.
— Що… що сталося? — прошепотів, миттю забувши про свої синці та кров із носа. — Чому ти тут?
Батько похитав головою, міцно стиснувши вуста.
— Ні, — промовив він нарешті. — Не зараз. Ходімо звідси, синку.
— Щось із мамою? Так? З нею?
— Їй дуже погано, — цього разу сльози стримати не вдалося, і вони тонесенькими цівками побігли по мужньому обличчю. — Дзвонили з лікарні… Кажуть, що скоро все скінчиться.
Реальність остаточно захиталася, перетворюючись на марево, все навколо стало зовсім чужим, неначе з іншої планети: порожній шкільний коридор, золотаве світло весняного сонця за вікном, навіть рідне таткове лице. Як уві сні Максим підійшов до свого розірваного рюкзака, повільно склав у нього розкидані навколо речі й пошкутильгав до сходів. Батько йшов слідом; здається, він казав про те, що зараз вони поїдуть у лікарню, але спочатку треба зайти додому перевдягнутися, бо мати не повинна бачити його таким… Максим не чув. Слова не доходили до нього, лише самотня думка билася в мізках, заступаючи увесь світ: «Скоро все скінчиться».
Здається, він був удома, змивав засохлу кров із верхньої губи, тоді довго плакав, схилившись над умивальником. Перевдягнувся у щось чисте; після цього вони якийсь час їхали містом у машині. За всю поїздку ніхто з них не вимовив ані слова. Далі була лікарня. Люди в білому навколо та запах медикаментів у повітрі. Напис «Онкологія» над дверима викликав майже містичний страх. Там Максима вдягли у такий самий білий халат, що був трохи завеликий, і повели довгим освітленим коридором. Лише в палаті, де лежала його мати, він знову прийшов до тями.
Пізнати її було важко, хоча він бачив її востаннє лише місяць тому. Пожовкла, неначе слонова кістка, шкіра, запалі очі та чахле тіло у зім’ятих простирадлах. Але, безумовно, то була його мама, бо цей погляд не міг належати нікому більше.
— Максиме… — прохрипіла вона з кволою посмішкою, і він узяв її худу руку, намагаючись не розревітися. Це було складним завданням.
— Я тут, мамо.
— Тебе… знову ображали? — запитала мати, пильно вдивляючись у його обличчя.
— Хтось… знову… чіпав тебе?
— Ні, — прошепотів Максим. — Ні, не ображали. Я просто забився.
— Будь хоробрим хлопчиком, — промовила вона слабким голосом. — Не дозволяй нікому ображати тебе.