— Слухайте… Якщо я вам заважатиму, то краще вийду зараз…
— Та ні, що ви! — запротестував водій. — Навпаки, ми зовсім не проти компанії!
— Ну, коли так…
— У мене пропозиція. Може, зупинимось у найближчому містечку і пообідаємо? — Яків глянув на хлопчика, потім озирнувся до свого пасажира. — Особисто я вмираю з голоду. Ви як, Симоне?
— Не відмовився б перекусити, — озвався той, згадавши, що із самого ранку не мав у роті ані крихти. Зараз самопочуття майже стабілізувалося, зате шлунок голосно нагадував про себе.
— Зазирни у мапу, синку. Що у нас там на маршруті?
Максим розгорнув на колінах карту і провів пальцем уздовж одного зі шляхів. Здається, він добре в ній орієнтувався.
— Найближче село — Бур-сів-ка — аж за п’ятнадцять кілометрів попереду.
— Дивні тут місця, — замислено прокоментував Симон. — Ніколи не бачив, щоб на такій велетенській відстані не було жодної хатини. Більше нагадує якісь прерії…
— І не кажіть, — погодився Яків. — Таке пустище вже кілометрів із тридцять тягнеться, якщо не помиляюсь. Я взагалі-то рідко коли виїздив так далеко, але й мені це здається дивним. З нинішніми темпами забудов та вартістю землі… Стривайте, а це що? Попереду раптом невідомо звідки виринув дороговказ із написом «КОВИЛЕЦЬ 5 КМ». Намальована стрілка вказувала у бік лісу, куди бігла вузька асфальтована дорога, що відокремлювалася від головної траси.
— Ковилець? — здивовано промовив Яків, пригальмовуючи.
— Тату, але на мапі в цьому місці немає жодного селища, — сказав Максим. — Поглянь сам.
— Може, ще не занесли, — припустив Симон. — Або карта стара…
— Новісінька, — заперечив хлопчик.
— …або селище щойно закладене, — закінчив він.
— Судячи з вигляду дороговказу, він стоїть тут досить давно, — сказав Яків. — Утім, яка різниця? Картографи теж помиляються. Гадаю, нам варто туди завітати. Згодні?
Заперечень не було. Він звернув на шлях і «Жигулі» покотилися в напрямку лісу.
Поїздка діяла на Якова цілюще. Упродовж кількох годин подорожі він відчував, як скорбота послаблює свої міцні обійми з кожним кілометром, що віддаляв їх від дому. Він не забував — ні, але болючі спогади, усвідомлення того, що Марії більше немає з ними, перетворювалися на прозорий, світлий сум, який уже не гнітив душу, а м’яко осів десь у серці. Там він міг нести це почуття решту свого життя. Але Максимові було важче, він це бачив. Мальовничі пейзажі за вікном не справляли на нього особливого враження; здається, він їх узагалі не помічав. Лише час від часу витягав із кишені материне фото й мовчки вдивлявся в її обличчя, не кажучи ані слова. Яків гадав, що це минеться. Якщо цей Ковилець виявиться непоганим місцем, вони зможуть зупинитися там на якийсь час. Кілька днів — і хлопчику полегшає, він був упевнений.
Дорога пірнула в рясний підлісок, і сонце весело застрибало у розкішних зелених чупринах дубів та осик. Спека, що панувала на шосе, змінилася прохолодою, у відчинене вікно дихнула типово лісова свіжість, і всі троє сприйняли це з полегшенням. Навіть Максим на мить відірвався від фото і витягнув шию, роздивляючись верхівки дерев. Якову ці місця нагадали часи, коли він, тоді ще молодий студент-петеушник, приїздив до своєї майбутньої дружини в село Івківці, що в Чернігівській області. Сідав у машину («Москвич», зібраний власними руками із залишків придбаної за безцінь розтрощеної колимаги) і прямував до неї такими ж лісами та полями, щоб знову побачити її кохані усміхнені очі, почути дзвінкий голос, а пізніше — зробити пропозицію. Як давно це було… а нібито вчора…
Ліс потроху рідшав і поступово перетворився на парк. Серед кущів промайнув пофарбований сріблом пам’ятник жертвам Великої Вітчизняної з рядками прізвищ, висіченими на мармуровій дошці, потім з’явилася стара школа. Ковилець був не селом, а скоріше гібридом хутора із селищем міського типу, одним із тих, що міріадами розпорошені на пострадянському просторі. Найвищі будинки були двоповерховими, з білої цегли, розрахованими на кілька сімей, і саме вони додавали селищу рис сучасного міста, проте ключовим словом усе одно залишалося не «міського», а «селище». Можна було здогадатися, які ще об’єкти входять до його складу… продовольчий магазин (один), побита негодою будівля адміністрації чи сільради (одна), будинок культури або, на крайній випадок, клуб (один), пошта (також одна). Може, ще трапиться імпровізований музей чогось, із укритими пилом експонатами. Дивлячись навкруги, Симон подумав, що містечко досить привабливе, і варто придивитися до нього пильніше. А яка тут тиша…
— Яка тут тиша, — промовив Яків, неначе читаючи його думки. — Відчуваєте?
Симон кивнув, хоча це його турбувало найменше. Після щоденного гарчання бульдозерів, гавкоту ротвейлерів та мелодійних рулад п’яниць під вікном починаєш насолоджуватися кожною миттю безмовності як дорогоцінним нектаром. Але мав визнати, що тут аж занадто тихо.