Усе ще сумніваючись, він перетнув шосе і підійшов до повороту. Дороговказ був цілком реальний. Білі літери на синьому фоні повідомляли, що за п’ять кілометрів ліворуч розміщується селище Ковилець. Даромир обережно торкнувся напису рукою. Пальці відчули звичайний метал, нагрітий сонячними променями й укритий дорожнім пилом. Він його прогледів, тільки й усього. Що ж, тепер хоч відомо, куди їхати. Ось він, кінцевий пункт одіссеї, принаймні на сьогодні.
Він повернувся в машину, з’їхав із головної траси і рушив на Ковилець.
— Це і був ваш автобус? — запитав водій. Симон на задньому сидінні хитнув головою, спостерігаючи, як нещасний «Ікарус» зникає вдалині.
— Так. Він самий.
— Добре, що натрапили на нас, — сказав чоловік, підморгнувши дзеркальцю. — Інакше сидіти б вам на цій дорозі… Мене звуть Яків Науменко, а це мій син, Максим.
— Симон. Симон Сич. Я письменник.
Він і сам не знав, навіщо це сказав. Звісно ж не для того, щоб помітити в очах водія раптове пізнавання і «дайте автографа». Цього й не сталося — Яків лише здивовано перепитав:
— Письменник? Ви з Києва?
— Так.
Хлопчик нарешті озирнувся й поглянув на нього з певною часткою зацікавлення, проте нічого не сказав і за мить повернувся до споглядання фотографії в руці.
— Вибачте, пане Сич… — почав Яків.
— Симон. Просто Симон.
— …Симоне. Маю признатися, що ніколи не чув про вас і не читав ваших книжок…
— То нічого, — посміхнувся Симон. — Гадаю, ви небагато втратили.
— Але що ви робите тут, у цих Богом забутих місцях? Шукаєте натхнення?
— Не зовсім, — відповів Симон. — Насправді я просто вирішив трохи поїздити по країні. Так би мовити, втекти від суспільства.
— Розумію. Інколи всім нам потрібно усамітнитися. І куди ж ви прямуєте?
— Спочатку я збирався у Чорнобай… проте зараз уже й не знаю, чи справді хочу потрапити саме туди. Тому, якщо ви не проти, поїду з вами, а коли набридну, висадіть мене в першому-ліпшому містечку.
— Що ж, не заперечую, — промовив Яків. — Власне кажучи, мета подорожі в нас із вами майже однакова. Ми з сином вирішили підшукати місце для переїзду, після того як… — він на мить завагався, — …моя дружина померла.
— Співчуваю, — відказав Симон. Він помітив, що хлопчик відвернувся до вікна і підпер голову рукою, ховаючи свої очі. Схоже, не лише він один збирався таким чином утекти від своїх проблем.
— Дякую. Тому ми й самі ще не впевнені, куди прямуємо.
Симон зніяковіло почухав скроню.