Він наморщив лоба, проте це не дало жодних результатів. Йому здалося, що Вікторія з розумінням хитає головою на іншому кінці лінії.
— Усе ще п’єш? — запитала вона.
— Так, — добре, що він зміг бути відвертим у цьому і перед нею, і перед самим собою. — Топив неприємності.
— Ти завжди так робиш. Що сталося цього разу?
— Гадаю, скоро дізнаєшся з гумористичних фейлетонів. Що… що я казав учора?
— Зовсім нічого не пам’ятаєш? — співчуття в її голосі починало його дратувати, проте Симон спробував відповісти спокійно:
— Ні. Нічого. Майже…
— Я й сама не все зрозуміла. Ти ледь ворушив язиком. Здається, казав, що ти нікому не потрібен і ніхто тебе не цінує.
— Гм… Зрозуміло. І це все?
— Ні, ти багато чого казав. Щось верз про якихось клоунів, тоді назвав мене Наталкою і довго за щось вибачався.
— От чорт, — Симон відчув сором, неначе йому повідомили, що він на п’яні очі розгулював голяка територією жіночого монастиря. Що ж, не вперше він робить із себе посміховисько.
— Що? — перепитала вона.
— Та ні, нічого. Вибач за цю маячню.
— Мені було навіть цікаво, — відповіла Вікторія весело. Звісно, їй було цікаво слухати, як колишній чоловік патякає у стані повної алкогольної прострації. Тепер у неї інша сім’я, і можна дивитися на це з іронією. Дуже добре, Віко. Як там кажуть про зів’ялі помідори?
— Ще ти казав, що збираєшся кудись поїхати, — додала вона.
— Куди?
— Уявлення не маю. Сказав тільки, що «світ за очі». Невже не пам’ятаєш?
— Так, тепер пригадую.
Справді, Симон згадав, що така думка не давала йому спокою, коли він ще залишався більш-менш тверезим. Куди ж він збирався їхати? Мабуть, усе одно. Зараз це не мало жодного значення. Після свого ганебного падіння можна було сміливо відряджатися хоч до дідька лисого.
— Симоне? Ти ще там?
— Так. Я тут. Дякую, що подзвонила.
— То ти кудись збираєшся? — спитала Вікторія зацікавлено.