Тулін з’явився на поверсі о двадцять першій п’ятнадцять. В абсолютній тиші, що панувала в номері, Даромир почув, як у холі відкрилися двері ліфта. Потім неквапні кроки по лінолеуму. Добре, що там не килимове покриття — не проґавиш. Дешеві готелі неначе призначені для такої роботи, подумав він невесело. Та й замки тут… З його двома досвідами — колишнього криміналіста й нинішнього кілера — потрапити до номера вдалося за якісь півтори хвилини. Діяти саме таким чином — повільно й розсудливо — підказувала обережність.
На мить перед очима постала та жінка. Притуляючи до себе тремтячого від жаху сина-підлітка, вона шепотіла: «Ви ж не будете нас убивати? Ні? Ви ж не чіпатимете нас?»
Чорт забирай, викинь це з голови! Треба зробити все як годиться… Ще один раз. Востаннє.
Кроки завмерли з іншого боку дверей, а смужка світла під ними раптом поділилася надвоє. Потім клацнув замок. Повернулася ручка. Даромир продовжував стояти нерухомо, глибоко дихаючи й прислухаючись, готовий до будь-яких сюрпризів. Ось двері відчиняються, на мить наближаються до нього, впускаючи людину в номер. На підлогу лягає пляма світла з коридору, в якій вирізняється знайомий огрядний силует, та його тінь, що сягає аж до вікна. Потім двері знову почали зачинятися, і саме в цю мить Даромир рушив із місця. За ті три секунди, що суб’єкт стояв у темряві, похитуючись та видихаючи в повітря солодкуваті хвилі випитого в барі, він беззвучно прослизнув за його спину. Дуло вперлося точнісінько в потилицю саме тоді, коли клієнт намацав вимикача і клацнув ним. Звісно, світла не було.
— Ніяких питань, — тихо промовив Даромир, коли хрипкий подих товстуна обірвався коротким здивованим бульком. — Зроби п’ять повільних кроків уперед. Я буду рахувати. Один.
Тулін не ворухнувся, тому довелося посилити тиск глушника в голову. Разом вони зробили одночасний крок і зупинилися.
— Два.
Те саме, тільки лівою ногою. Даромир відчув, що дихання жертви помітно почастішало.
— Гей… Ви… Що ви робите? Я ж приніс…
— Три.
Знову правою. «Вальтер» немовби приріс до руки.
— Чотири.
— Прошу, — прошепотів Тулін. Схоже, хміль виходив із нього з блискавичною швидкістю. — Вам що, наказали?.. Благаю вас, не треба!
— Тихо. П’ять.
Схлипнувши, той зробив останній крок. Даромир за його спиною підняв вільну руку вгору, знайшов лампочку і крутонув її за годинниковою стрілкою. Спалахнуло світло. Він відступив трохи назад, продовжуючи цілитися клієнтові у потилицю, і чітко промовив:
— Повернешся до мене, коли я скажу. Якщо ойкнеш, гикнеш чи зіпсуєш повітря, твої мізки вилетять крізь вікно до швейцара внизу. Усе зрозумів?
Товстун хитнув головою, зсутуливши тремтячі плечі в позі винуватого учня. Підійшовши до дверей, Даромир крутнув ручку замка на два оберти, потім озирнувся.
— Гаразд, тепер глянь на мене.
Тулін покірно повернувся на сто вісімдесят градусів і подивився на Даромира круглими переляканими очима. На його вапняному чолі блищали великі краплі поту, а руки сіпалися, неначе в паралітика.
— Благаю вас, — знову простогнав він. — Не стріляйте! Я приніс гроші! Вас же за цим прислали?..
— Нічого не знаю про гроші, — відповів Даромир. — У тебе є ключ. Дай-но його мені.
— Так-так, звісно! Ось він.