Паоло Джордано - Чорне і сріблясте стр 9.

Шрифт
Фон

У поспіху ми забули прихопити той дерев’яний манекен, тож через кілька днів я повертаюся до крамниці по нього, цим разом уже без пані А. Тій самій дівчині кажу:

— Вибачте, та пані трохи втратила голову.

Проте вона не посміхається; вважає, певно, що то не дуже вдалий жарт.

Манекен я залишаю на пасажирському сидінні в авто: там він кататиметься до наступної зустрічі з пані А. Іноді я навіть перекидаюся з ним словом-другим. Якось пополудні я підвожу з роботи додому одного молодшого колегу. Він сідає в авто, здивовано піднімає з сидіння дерев’яну голову і питає:

— А з нею ти що робиш?

І доки я встигаю відповісти, вдавано цілує манекен в губи, яких той не має.

Волосся пані А. не втрачає ні під час першого циклу хіміотерапії, ні навіть під час другого. Натомість постійно блює, а це, може, й іще гірше. У стратегічно важливих місцях — біля канапи, під ліжком і у ванній — вона розташувала три тазики й анітрохи не соромиться розповідати про те, як регулярно ними користується. Їй ніколи не було властиво обходити мовчанням ті чи інші особливості функціонування людського організму, вона жінка метка і сама себе залюбки зарахувала б до тих, хто любить говорити все так, як є. Чого пані А. не зносить, то це того, що всі в містечку знай запитують, як вона почувається. Про пухлину знають лише Джульетта і ще дві подруги: жодна з них надмірною балакучістю не відзначається, проте пані А. здає собі справу, що хвороба — це родючий ґрунт для всіляких розмов, бо й сама колись не раз товкла воду в ступі, обговорюючи стан здоров’я того чи іншого зі знайомих. Та кого це взагалі обходить? Трохи більше ніж за місяць пані А. втратила шість кілограмів і помітно змарніла; це хоч-не-хоч впадає у вічі, тож не надто й дивно, що всі постійно розпитують її про здоров’я. Щоб якось цього уникати, вона тепер намагається якомога рідше виходити з дому, а закупи воліє робити на ринку в Альмезе, на кілька кілометрів нижче долиною, бо ж усе одно проїжджає там на зворотному шляху з лікарні.

Лікарі заборонили їй вживати в їжу сирі овочі, консерви в олії і ковбаси — все, що потенційно може містити бактерії, здатні створити загрозу для її ослабленої медикаментами імунної системи; щось схоже на дієту для вагітних, якої їй не довелося дотримуватися за кращих обставин. І точнісінько так, як це буває з вагітними, у ті короткі проміжки, коли вона вільна від лікування та подолання його наслідків, до неї щораз частіше навідуються всілякі ефемерні, пов’язані з їжею бажання; їх вона — може, й дещо іронічно — називає «своїми примхами».

Тож одного дня пані А. сідає в авто і їде далеченько, за багато кілометрів, лише тому, що їй прийшов на пам’ять хліб, який печуть у Джавено в печі на дровах. Ціле життя вона відкидала такі бажання в ім’я зразкової поведінки, з огляду на... от власне: з огляду на що? Того хліба їй хотілося раніше вже не раз і не два, та вона все ніяк не наважувалася поїхати по нього, бо вважала, що не годиться заради якоїсь забаганки кружляти стільки тією звивистою дорогою. Натомість тепер хапається за такі бажання, сама їх викликає, бо кожне з них — то сплеск життєвої енергії, який іще на пару хвилин відволікає від гнітючих думок про хворобу.

З її холодильника зникає спершу пармезан, а слідом — взагалі всі сири і біле та червоне м’ясо. Щодо м’яса, пояснює пані А., то тут завинила не нудота; річ у тім, що вона вже майже не вловлює ні смаку, ні запаху, а жувати шматок м’яса, не відчуваючи смаку, — це наче мати в роті щось мертве і весь час пам’ятати, що воно таки мертве: як наслідок, ковтнути його потім просто неможливо.

— Вчора мені закортіло яєчні з горошком, то я собі приготувала і з задоволенням поїла. А потому напад кашлю — і вечеря вже в тазику. Все, більше ніяких яєць і ніякого горошку.

Тож пані А., яка ніколи не цуралася найсміливіших страв традиційної кухні — смажених жаб’ячих лапок, варених слимаків, голубів, мозку і потрухів, вже не спроможна спожити навіть безневинну яєчню з горошком.

— Вода також, можеш собі уявити? Звичайна вода теж діє мені на шлунок.

І від грудня впродовж цілого року життя, який їй ще залишається, вона питиме тільки газовані напої — кока-колу, фанту і кіното а харчуватиметься переважно солодощами, ніби дівчинка, яка зовсім відбилася від рук, але виправити це вже годі.

Я вирішую навідатися до неї. Про її безглузду дієту я поінформований, тож купую коробку дрібного печива з шоколадною начинкою (те печиво так припало їй тоді до смаку, що надалі я прихоплюватиму таку саму коробку щоразу, коли бачитимуся з нею, аж до самого кінця, коли вона відмовиться і від нього). Одного сонячного недільного ранку я вирушаю до Рубіани у супроводі Емануеле; щоб потішити свою няню-дезертирку, він приготував насичений яскравезними, мало не психоделічними кольорами малюнок, де якісь крилаті німфи з рожевим, бузковим і синім волоссям ширяють у небі поміж страхітливими монстрами.

— Хто це? — питаю я у нього.

— Крихітні феї.

— А це?

— Покемони.

— Ага...

На жаль, далі Емануеле вирішує, що малюнок треба запакувати, і згортає його в кульку, а тоді обмотує скотчем. Як наслідок, пані А. отримує щось схоже на грудку з зіжмаканого і липкого паперу, яку розгублено відкладає вбік. У неї немає більше часу відстежувати дещо недоладний творчий задум Емануеле; тепер вона мусить дбати вже про своє тіло, ковтати всі ті ліки, а потім оцінювати наслідки їхньої дії — переважно побічні, а не корисні. Я певний на всі сто: щойно ми вийдемо за двері, той малюнок полетить до кошика для сміття.

Емануеле зовсім не розуміє, що відбувається, йому не збагнути, що хвороба хоч-не-хоч примушує до егоцентризму, і не втямки, що сьогодні пані А. — то вже не та жінка, яка колись займалася ним, лише ним і ніким іншим, супроводжувала його всіма звивистими шляхами, які йому підказувала фантазія, і леліяла, наче якогось принца. Відчувши несподівану прохолоду у ставленні до себе, Емануеле стає нервовим і зухвалим, я зауважую це насамперед по тому, як змінюється у нього голос; він поводиться так щоразу, коли хоче знов опинитись у центрі уваги. Пані А., навпаки, не має ні сили, ні бажання розуміти, що діється в голові у дитини. Тож я опиняюся між двома пекучими вогнями, між очікуванням і обуренням: з одного боку — хвора літня жінка, з іншого — учень початкової школи, й обидвоє прагнуть, щоб усі очі були звернені на них, бо бояться інакше просто щезнути.

Ваша оценка очень важна

0
Шрифт
Фон

Помогите Вашим друзьям узнать о библиотеке