Нора ковтнула вина з пляшки. Іноді вона дозволяє собі забути про манери, лише ввечері, коли ми наодинці, — так, наче втома і близькість спонукають на якийсь час викинути з голови всілякі заборони. На губах залишилася темно-червона пляма.
— Говорила вона, я слухала. Розповідала про Ренато — він був у центрі кожної розповіді, ніби й не помирав ніколи. Я певна, що вдома, на самоті, вона взагалі зверталася до нього вголос. Бабетта зізналася якось, що й досі накриває для нього на стіл, хоч і минуло вже стільки років. Я завжди думала, що це дуже романтично. Романтично і трохи патетично. Але ж усе романтичне водночас і патетичне, хіба ні?
Такі розмови у нас із Норою відбувалися чи не щовечора, особливо у перші місяці після смерті пані А. То була стратегія, до якої ми вдавалися, щоб не піддатися непевності: повертатися до цієї теми знову і знову, розчиняти її у діалозі, аж доки з рота, здається, не виходить уже нічого, крім чистого повітря. Пані А. була єдиним справжнім свідком починання, яке ми здійснювали день за днем, єдиним свідком уз, які нас поєднували; розповідаючи про Ренато, вона ніби хотіла запропонувати щось нам, дати поради, оперті на досвід стосунків досконалих і незіпсованих — байдуже, що вони виявилися приреченими та нетривалими. Врешті-решт кожному коханню потрібен хтось, аби його споглядати і визнавати, а ще — оцінювати; інакше воно ризикує рано чи пізно збитися на манівці. Без її погляду ми почувались у небезпеці.
На похорон, утім, ми таки запізнилися. Зібралися вчасно, але потім загаялися через якісь дріб’язкові клопоти, ніби те, що чекало нас попереду, було лиш іще одним із багатьох завдань, до яких треба докласти рук. Емануеле того дня був страшенно неспокійний та дратівливий і знай діймав нас розпитуваннями, бо конче хотів дізнатися, що, власне, означає «піти до неба» і чому звідти не можна повернутися. Відповіді на ці запитання він знав, і саме ця обізнаність й породжувала хвилювання (перший похорон: хіба ж не дивина для дитини?), та ми не надто схильні були йому потурати, а тому здебільшого просто не звертали на нього уваги.
Дорогою сімейні непорозуміння лише посилилися. Нора звинувачувала мене в тому, що я обрав довший шлях, а я взявся перераховувати всі ті нікому не потрібні дурниці, через які вона й забарилася вдома. Наприклад, макіяж: невже на похорон обов’язково треба фарбуватися? Якби пані А. була з нами, то неодмінно знайшла б у своїй колекції відповідну приповідку і нас утихомирила б, але вона вже спокійно лежала на відправі під прихистком соснової домовини.
Трохи збентежені, ми зайшли до церкви; людей там зібралося більше, ніж я сподівався. Проповідь я слухав неуважно, бо ніяк не міг викинути з голови думки про авто, яке в тому поспіху припаркував просто на узбіччі вузької вулиці. Мені уявлялися всілякі транспортні засоби на кшталт тих великих автобусів, що їздять у провінції: ось такий автобус мусить чекати на нас, бо не може проїхати, пасажири висипають на вулицю і голосно дивуються, де ж той ідіот, через якого вони тут застрягли. Проте вийти і перевірити я так і не наважився. Від останнього прощання ми утрималися: у храмі не було нікого, хто б потішився нашою присутністю, а якась потіха, можливо, не завадила б і нам самим.
Емануеле хотів супроводжувати гріб аж на цвинтар. Ми подумали, що то просто забаганка, дурна цікавість, і на цю ідею не пристали. Похорон узагалі — не дитяча справа, а цей, чесно кажучи, і не наша. Бувають ситуації, які треба залишити на сім’ю і найближчих друзів, а ким були для пані А. ми? Працедавцями, не надто більше. Смерть перерозподіляє ролі відповідно до формального порядку вагомості і миттєво усуває ті винятки з правил емоційної прив’язаності, які допускалися за життя. І вже не має особливого значення те, що Емануеле був для пані А. мало не внуком, бо своїх у неї не було, а нас, мене та Нору, вона охоче вважала би своїми названими дітьми. Бо її дітьми ми не були.
Спочатку її привела до нас притаманна для неї майже релігійна (а може, й прикро випадкова) схильність піклуватися про інших. Коли Норина вагітність виявилася далеко не тим чарівним досвідом, який ми собі уявляли, і на двадцять четвертому тижні плід почав вовтузитися і шукати вихід із лона, ми звернулися до неї. Знали, що відтоді, як мій тесть побачив, що може обходитися вдома без сторонньої допомоги, вона вільна. Дружина була прикута до ліжка, тож мені самому довелося знайомити пані А. з домом і ламати собі голову, пояснюючи подробиці, в яких я не дуже й розбирався: куди наливати засіб для пом’якшення і куди насипати пральний порошок, як міняти мішечки у порохотязі і з якою частотою поливати квіти на балконі. Екскурсія не дійшла ще й до половини, коли пані А. мене перебила:
— Годі, йдіть уже! Йдіть і ні про що не турбуйтесь.
Ввечері, повернувшись з роботи, я побачив, що вона сидить в головах у Нори, ніби сторожовий пес, аж нашорошивши вуха. Вони балакали собі, але пані А. вже одягнула свої перстені, пристебнула до кардигана брошку і накинула на плечі пальто. Побачивши мене, підхопилася на ноги так енергійно, немов анітрохи не втомилася, і повела на кухню проінструктувати стосовно того, що приготувала на вечерю, як розігріти страву так, щоб не пересушити, і куди потім покласти використаний посуд. При цьому додала (і згодом завжди так робила): «Мити нічого не треба, завтра я сама про це подбаю». Спершу я її не слухав, та коли збагнув, що вона все одно перемиває зранку начиння, яке я мию ввечері, то таки здався на її волю.
Ця бездоганність інколи навіть дратувала, і витримати пані А. з усіма її переконаннями та сповненими здорового глузду, але зовсім не оригінальними примовками, було часом ой як нелегко. Нора, якій доводилося проводити у товаристві пані А. чималу частину дня, частенько виливала супроти неї все роздратування, що накопичувала протягом тижнів ув’язнення у ліжку. «Але ж важка жінка! — скаржилася Нора. — А що вже педантична, то просто страх!»
Тож довірившись опіці сторонньої особи — ледве чи нам іще коли-небудь пощастить зіткнутися з чимось подібним і на це заслужити, — ми водночас почали вигадувати перші виверти, які давали змогу цієї опіки уникнути.
Був у нас один ресторанчик, куди ми з Норою іноді вибиралися, — навіть не справжній ресторан, якщо бути точним, а така собі рибна крамничка, де ввечері виставляли тісно один біля одного кілька столиків під пластиковими скатертинами та з пластиковим столовим начинням і подавали смажену рибу в алюмінієвих мисочках. Ми натрапили на цю місцинку невдовзі по тому, як побралися, і відтоді вона стала нашою. До того, як нас із дружиною занесло до цього віддаленого закутка, раки і молюски мені зовсім не смакували (зрештою, до Нори мені не подобалося чимало різних речей); зате я страшенно любив стежити, як вона їсть їх, любив ту зосередженість, з якою вона чистила креветку, а потім пропонувала половину мені і стояла на своєму, аж доки я не поступався, любив дивитися, як вона витягує з черепашки морських слимаків і як облизує мокрі пальці у проміжках між стравами. Доки не так давно ту крамничку не закрили, позбавивши нас іще одного, нехай і другорядного, але суттєвого орієнтира, там відбувався один із наших найінтимніших, племінних ритуалів. То було місце, де ми вели важливі розмови, оголошували про значущі постанови і піднімали тости на честь таємних річниць. Виходили ми звідти з добряче засмальцьованим одягом, а Нора — ще й із заяложеним волоссям, і несли той запах аж додому, ніби печать, яка скріплювала прийняті рішення й осягнуті істини.
З гідною митника похмурою міною проінспектувавши страви, які я купив у тій крамничці на винос і привіз додому на вечерю, пані А. заявила, що Норі у її теперішньому стані споживати «це їдло» категорично не можна — ані дрібки.
— Та й вам теж, — додала, тицьнувши пальцем у мій бік. — Я вже приготувала м’ясний рулет.
Смажену рибу на сорок євро вона згорнула у вузлик і особисто проконтролювала, щоб той вузлик якнайшвидше опинився на вулиці у контейнері для сміття.
Та ми навчилися обводити її круг пальця. Коли Нору охоплювало нестримне бажання скуштувати кільця кальмара чи каракатицю у клярі, я потай навідувався до нашого ресторанчика, а потім тримав пакунок в авто, доки пані А. не йшла додому. Щоб не викликати підозри, ми викидали у сміття чималу частину приготованої для нас вечері. Нора все одно хвилювалася:
— А раптом вона занюхає смажене?
І я обходив по колу всі кімнати з цитрусовим дезодорантом в руках, а дружина благала її не смішити, бо ще, чого доброго, почнуться перейми.
— Дай-но гляну, чи та креветка не позастрягала тобі між зубами! — казав я.
— Таж рота вона мені перевіряти не буде!
— Ця жінка бачить усе.