Ех, тут вона мала рацію, бо почасти так і було. Проте того разу я відповів навмисне уїдливо:
— На жаль, схильність до математики передається генетично.
Нора похитала головою:
— І йому тяжко не пощастило успадкувати її не з того боку, що треба, так?
І ось чергового суботнього ранку ми з Емануеле знову готуємося до протистояння; це найнеприємніший для нас обидвох момент цілого тижня. Сидимо у вітальні за столом, який Нора замовила в одного зі своїх дизайнерів у Бельгії, а тепер знай тероризує нас, щоб ми, бува, не пописали його ненароком кульковою ручкою. Я повільно розгортаю зошит з математики, і запах прозорої пластикової обкладинки нагадує мені про моє дитинство. Зошит схожий на поле бою: він усіяний червоними позначками, подекуди діагональними лініями позакреслювано цілі сторінки, а про всілякі зауваження і знаки оклику можна вже й не згадувати.
— Це що таке? — запитую я.
— Вчителька вирвала аркуш.
— Чому?
— Я все наплутав.
Далі ми півгодини б’ємося над множенням і дедалі сильніше супимося.
— Сім на один?
— Сім.
— Сім на шість?
Емануеле страшенно повільно рахує на пальцях:
— Сорок чотири.
— Ні, сорок два. Сім на нуль?
— Сім.
Отак-от посміялася, а може, й поглумилася з мене доля: ні науковий ступінь у галузі теоретичної фізики, ні спеціалізація у теорії квантового поля, ні обізнаність з основами найскладніших форм обчислень не спроможна допомогти мені втовкмачити своєму синові, що будь-яке число, помножене на нуль, дає в результаті також нуль. Маю вже іноді таке враження, наче можу зазирнути йому всередину черепа і на власні очі бачу, як мозок плаває там у густому тумані, де всі твердження просто губляться, не творячи жодного сенсу.
Терпець мені уривається:
— Сім на нуль буде нуль! Чуєш, нуль! Якщо не можеш зрозуміти, то просто зарубай собі на носі!
Я скручую вказівний і великий пальці у кільце й тицяю їх йому під ніс; безперечно, такий самий нуль для мене і він сам.
— Але ж у табличці цього нема! — захищається Емануеле.