«Муніципальне житло обігріватимуть за допомогою сонячної енергії».
«Платня у мільярд для президента косметичної компанії “Сан-Джоріо”: смердюче звалище».
«Їй — 50 років, йому — 60: “То був справжній удар блискавки”».
На позір ті статті — всього їх там було близько сорока — не мали нічого спільного. Єдина очевидна для мене річ полягала у тому, що підібрала їх не пані А. (сумніваюся, щоб вона могла, не замислюючись, показати на карті Кубу і пов’язати слово «пентагон» не лише з геометричною фігурою п’ятикутної форми). А проте, ковзаючи поглядом від вирізки до вирізки, я збагнув, що насправді ті статті можна об’єднати за кількома основними темами, і тих тем не так уже й багато. Я порахував їх, групуючи за тематикою. У підсумку, на диво, в більшості матеріалів ішлося про ЦРУ, ФБР і складні стосунки між Сполученими Штатами та Фіделем Кастро. Пані А. ніколи, навіть під час останніх наших розмов, ані словом не прохопилася про те, що Ренато виявляв якесь особливе зацікавлення політичними інтригами. Натомість із внутрішніх стінок креденса на мене ніби дивився чоловік, захоплений теорією змови: наклеюючи одну біля одної ті вирізки, він буцім намагався укласти собі в голові всеосяжну картину, що допомогла б розкрити аферу, в яку втягнуло його суспільство. Зрештою, могло бути ще інакше: можливо, Ренато співпрацював із спецслужбами, адже пані А. ніколи не проминала нагоди описати його як абсолютно непередбачуваного чоловіка, що живе багатьма життями і саме тому такий цікавий; втім, навряд чи агент спецслужб обклеював би зсередини кухонні меблі статейками про ЦРУ.
У вічі впадав обведений фломастером список із десяти найпотужніших компаній світу станом на 1973 рік. На п’ятому місці там був «Крайслер». Де було знати Ренато, яка лиха доля спіткає «Крайслер» згодом, коли компанія мало не візьметься попелом і перейде під оруду його співвітчизника... легше було, мабуть, уявити, що сонце встає на заході.
Якби наші з Норою меблі продали колись з аукціону або викопали з-під попелу після виверження вулкана, то не виявили б на них жодних знаків, які могли б щось про нас розповісти, хіба що кілька схожих на наскельні малюнки закарлючок з того періоду, коли Емануеле за кожної слушної нагоди чигав на закутки нашого дому з фломастером у руці. Фотографій археологи майбутнього не знайдуть, бо їх небагато, та й ті — на жорсткому диску комп’ютера, який на той час уже давно вийде з ладу. А ще нас із Норою уже давно опанувала якась химерна манія іконоборства: ми нічого не зберігаємо, не обмінюємося листами й записками (за винятком списків, з якими ходимо по крамницях), не привозимо з мандрівок сувенірів, бо вони тепер здебільшого однакові, в яку частину світу не поткнися, і не відзначаються оригінальністю; а відколи у нашому помешканні побували злодії, ми не тримаємо там ні золота, ні коштовностей — просто їх не маємо. Тож засвідчити наше життя може лише добра пам’ять — наша і кремнієвої материнської плати. Ні, Норо, ми двоє про майбутнє теж не пам’ятаємо. У нас навіть весільного альбому немає, уявляєш? А колись же той день опиниться від нас так далеко в минулому, що нам захочеться пережити його ще раз бодай у фотографіях.
Археологам, які прийдуть здувати попіл із нашого дому, потраплять до рук тільки металеві деталі твоїх хитромудрих інструментів, і їм треба буде трохи часу, аби відтворити ті знаряддя в усій їхній первісній красі. Вони знайдуть небагато предметів і майже жодних прикрас, зокрема й у кімнаті Емануеле, де з року в рік меншає іграшок і барв, адже все, що має для нашого сина якусь вагу, міститься тепер у схемах ігрової консолі. Цікаво, завдяки чому вони дізнаються, що у цих кімнатах жила спершу пара, а потім — сім’я, і що нам тут було добре разом... принаймні протягом довгих періодів часу. І якщо у контейнері для паперових відходів унаслідок складного процесу закам’яніння збережеться, а не перетвориться на тлін обривок газети, науковці можуть вифантазувати собі якесь друге середньовіччя, ще одні Темні віки, ще одне похмуре і безперспективне тисячоліття. А може, й ні, може, наші часи видаються такими важкими й небезпечними тільки нам самим, бо ми легко піддаємося навіюванню; зрештою, кожна епоха несе в собі марнославну претензію на катастрофу.
— Без неї все буде не так, — каже Нора.
Наближається Різдво, і вперше за довгий час ми святкуватимемо його без нашої Бабетти. Пані А. вирішила бути на свята не з нами, а зі своїми кузинами, хоча завжди описувала їх жінками заздрісними та злостивими і, попри самотність, трималася від них осторонь; утім, рак, таке враження, пригнітив і її імунний захист від родини, дарма що на зміцнення цього захисту пішла добра половина життя. Можливо, в принципі, вона й не сподівалася, що ми запросимо її і цього року. Либонь, питала себе: «І чого б ото вони мали кликати мене до себе тепер, коли я вже в них не працюю?». А коли я зателефонував, аби сказати, що ми чекатимемо на неї, як завжди, вона, схоже, збентежилася, мало не стривожилася:
— Ой, прошу вас, я й не думаю сідати до столу. Дивитися на всю цю їжу... Я вже не годжуся для товариства.
Тоді я запропонував їй долучитися до нас перед трапезою або й опісля; їстиме вона чи не їстиме, ми все одно будемо дуже раді її бачити.
— Забудьте про мене, — відрізала пані А., — і спокійно собі святкуйте.
Проте у тім-то й річ, що заспокоїтися нам із Норою ніяк не вдавалося. Без пані А. список запрошених на різдвяну вечерю виглядав як ніколи загрозливим: нас троє, Норина мати, її другий чоловік Антоніо — емоційний тлумач причин економічної кризи і запальний блоґер-перестарок та його донька Марлен. З нею Нора ніколи не підтримувала стосунків — можливо, через десятирічну різницю у віці, а може, й через те, що, як вона єхидно стверджує, любити нових дітей своїх батьків — річ абсолютно неприродна; не можна потоваришувати з кимось за командою. Щороку на Різдво розлучення Нориних батьків знову грізно клубочиться над нами темною грозовою хмарою, а сама вона без особливого опору всотує електростатичний потенціал просто з повітря і, схоже, щомиті готова вгатити розряд потужністю десять тисяч вольт у будь-кого, хто трапить під гарячу руку, — тобто, у цьому випадку, в Емануеле або в мене. Щоб нікого не розчаровувати — ні моїх рідних, ні її батьків, ні «набутих» членів родини — і водночас уникати бентежних ситуацій, треба бути страх яким вертким і спритним, а нам цих якостей, вочевидь, дуже бракує.
Присутність пані А. принаймні гарантувала наявність такого собі стабілізуючого фактора. Коли за столом уже цілком явно відчувалася нестача спільних тем і не менш явне небажання взагалі шукати якісь теми, ми зосереджували увагу на стравах, які вона приготувала, по черзі хвалили їх і коментували, висували пропозиції щодо того, що можна було би зготувати наступного року, і так насилу дотягували якось до півночі. Пані А. ставала осереддям Різдва — або й офірним цапом, залежно з якого боку подивитися, але не мала нічого проти, їй це подобалося. У той вечір вона здавалася членом родини ще більше, ніж завжди, хоч і не могла довго всидіти на призначеному для неї місці, знай гарячково металася між вітальнею і кухнею, покинувши на половині чергову страву, забиралася до миття посуду набагато раніше, ніж треба було, і що п’ять хвилин поставала перед присутніми в іншій подобі: то служницею, то господинею, то знову служницею. Якщо подумати, то для неї все це мало бути по-справжньому виснажливо. Коли наставав час подавати солодощі, я брав ситуацію у свої руки й наказував пані А. врешті-решт сісти на задницю і не рипатися; я так і казав: «Сядь вже на задницю і не рипайся!» — такий грубуватий тон був їй до вподоби. Тоді вона складала на животі руки і насолоджувалася завершальною частиною вечора.
Подарунків не дарувала нікому, проте для неї дарунок завжди знаходився, і то не один: від нас і від Нориної матері. Як по правді, то Норина мати приносила переважно щось достоту жалюгідне; маю підозру, не раз вона просто передаровувала речі, які сама отримала у подарунок, але не вподобала. Зрештою, у стосунках між ними завжди відчувалося певне несприйняття. В принципі, нічого дивного, бо ж Нора частенько давала зрозуміти, наскільки велику перевагу віддає Бабетті, і робила це зазвичай не надто делікатно.
Щороку під час різдвяної вечері наставала мить, коли на безжальний герць виводили дві печені: одну готувала моя теща, іншу — пані А. Два дека ставили поруч посеред столу. Дуелянтки міряли одна одну довгими поглядами, наче у якомусь вестерні з жінками у головних ролях. На той час усі встигали вже добряче натоптати животи, проте слухняно з’їдали по шматочку з кожного дека, а тоді знову бралися до похвал — іще емоційніше й гамірніше, ніж раніше. Хоч як ми намагалися дотримуватися рівноваги, в кінці пані А. все ж незмінно перемагала за очками.
— Ми втечемо — ось що ми зробимо, — пропонує Нора.
Тож ми користуємось нагодою і купуємо квитки до Бейрута: виліт 24-го грудня. Норина мати протестує, але ми кажемо, що квитки нам трапилися дешевші, значно дешевші, ніж звичайно, адже знаємо вже, що фінансові міркування — це аргумент досить вагомий, щоб її утихомирити (пов’язані з розлученням негаразди примусом піднесли гроші на найвищі щаблі її шкали цінностей). Емануеле ми запевняємо, що всі свої подарунки він так чи інак отримає, ба навіть швидше, ніж сподівається, і це, схоже, спонукає змиритися з нашим рішенням і його.
Цікаво, як з’являються певні звички: ракова пухлина пані А. і її передчасний відхід призвели до того, що у нас із Норою виникла своєрідна таємна й мовчазна угода. Ми ніколи більше не святкували Різдво зі своїми батьками. За рік, що минав до наступного грудня, нам завжди щастило заощадити достатньо грошей, щоб опинитися у ці дні десь ген-ген далеко від сімейних чвар і від умовностей, цінність яких уже породжувала в нас глибокі сумніви.
У літаку я читаю книжку Сіддгартхи Мукерджі «Імператор усіх хвороб». Мукерджі, американець індійського походження, роками досліджував болотисті терени на межі гематології і онкології, а тоді написав белетризовану й нашпиговану численними посиланнями «біографію» раку на шістсот сторінок і невдовзі отримав Пулітцерівську премію. Кожен абзац наче піднімає образ пані А. вище, де його краще видно супроти світла, — і водночас відбирає у мене ще один міліграм надії. Мукерджі описує, по суті, широкомасштабну війну: було в ній кілька успішних для нас епізодів, яким надавали неабиякого значення, та все ж поки що наші справи кепські.
Зупиняюся над теорією Галена: він проводив аналогію між раком і меланхолією, бо вважав, що обидві ці недуги породжує надмір чорної жовчі. Читаю і немов аж відчуваю, як тече та тягуча рідина, як потік смоли розтікається моєю лімфатичною системою і врешті-решт її закупорює. Люба пані А., з погляду античної медицини нас обидвох поєднує не тільки взаємна приязнь, у нас ще й спільний колір: ми — лицарі чорної барви.
Хотілося б зателефонувати своєму психотерапевту, щоб стримати тривогу, яка стрімко мене проймає, але звідси це неможливо («А може, скористатися одним із тих платних телефонів у салоні? Вони справді працюють? Так чи так, зараз Святвечір, і він не відповість»), тож я прошу у стюардеси ще одну мініатюрну плящину французького вина. Доводиться трохи зачекати, та ось нарешті вона дещо зневажливо тицяє ту плящину мені до рук. Напевне, мусульманка... або — це простіше пояснення — вважає, що не личить батькові отак жлуктити вино в літаку на очах у сина.