Гришко та Вовка горланили пісню про Щорса.
Я сказав, як колись мій найкращий товариш Євсей Гутін:
— Ша.
Вони замовкли.
Я обережно скинув дітей з себе і випростався на весь свій зріст.
Довид стояв переді мною і підтримував під лікоть, як панночку, Зуселя.
Зусель був як з хреста знятий.
Я запитав без суворості:
— Чому громадянин голий?
Вовка миттю пояснив:
— Ми прали одяг. Нас Малка послала. — Хлопчик розворушив торбу і почав пред’являти по черзі мокре ганчір’я: — Ось дідова сорочка, ось штани, ось Зуселя штани, ось кальсони, ось сорочка, ось картуз, ось цей… Діду, оце…
Довид нарешті вставив слово:
— Талес, інгеле.
Я з цікавістю подивився на мокру купу:
— Називається, попрали. Чим прали?
— Милом. — Довид відповів і тут же закричав: — Де мило, діти? Я вас питаю, де мило? У кого мило? Забули? Змилили? Гришко, Вовко!
Мило залишили на березі. Хлопці побігли назад.
Довид як не він запитав:
— Сам приїхав чи з Любою та Йоською?
Я заперечливо похитав головою:
— Сам. Повз проїжджав. Дай, думаю, заскочу, провідаю. Що ти Зуселя тримаєш, не впаде. Йшов сам. І постоїть сам.
Довид відпустив лікоть Табачника.