— Це службова справа. Прошу вийти.
Вона подивилася за шторку і прошепотіла, моргаючи очима в той бік:
— Якщо у вас якась таємниця, то ви при Малці не кажіть, хоч вона спить чи як. Вона вдає із себе дуже глуху, але їй палець у рота не клади.
І голосно, в бік тієї ж фіранки, сказала:
— Як ви радите, так я й роблю. Йду. А ви чекайте Євочку, чекайте. Вона ось-ось прийде. Поки наливочки випийте Ліліччиної, ніхто ж не побачить, то нічого страшненького. Солодка наливочка. Лілечка любила солодке.
Коли я зайшов у будинок на вулиці Клари Цеткін, годинник показував рівно другу годину. Пішов о пів на четверту. Читав газети з етажерки, слухав тихенько радіотарілку.
Малка з-за шторки носа не виткнула. При цьому я помітив, що вона відправляла малі природні потреби в горщик або щось таке інше.
Єва не з’явилася.
Чарку випив. Навмисно. Таку слабкість я виявив уперше. Статут є статут. А я піддався. Перед своїм відходом. І не даремно. Наливка прогіркла, і я зробив висновок, що жінки її пити не пили. Тільки робили вигляд, на випадок якщо хтось загляне.
Потім обійшов хату з усіх боків. На задньому дворі дійсно були кури. Сарай очистили від мотлоху і переобладнали в курник. На землі виявив крихти ясного кольору і шматки коржів. Крупно наламано, начебто з метою показати, що саме маца.
Ділянка обгороджена не надто високим, але щільним парканом. Крізь тонкі просвіти між дошками людина не пролізе. Отже, вхід у хату один — крізь горезвісну хвіртку. Я знову перевірив — хоч ще у справі Лілії Горобчик упевнився. Я тоді й хату вивчив на п’ять. І заднє подвір’я, і переднє. А ось багато чого за два місяці змінилося. Хоч би взяти курей.
Стежив за хвірткою з різних точок спостереження. В хату ніхто не заходив і не виходив теж.
О сімнадцятій годині я кинув і плюнув.
На мене чекала справжня робота. І я не вправі був відволікатися на особисте. А що особисте, вже тоді підказала моя совість.
Уночі наснився маленький круглий стіл з хати Горобчик.
На стіл хотіли поставити в труні тіло вбитої жінки, щоб почати прощання. Труна не вміщалася. Втрачала рівновагу і хотіла впасти.
Труну зняли.
На стіл вляглася інша жінка, така ж, як у труні, тільки гола, зі словами при цьому:
— Треба не так, а ось так.
Вона скрутилася калачиком, наче немовля в утробі. І вийшло добре.
Їй сказали:
— Якщо ти так добре тут умістилася, то ми з тобою будемо прощатися навіки. А Лілія нехай цвіте і пахне далі.