Я вислухав виступ Басіна. Чистісінька маячня. Згідно покивав, рукою погладив скатертину плетену. Пройшовся кілька разів пальцем навколо візерунка.
Кажу:
— Ще щось хочете додати, Довиде Срулевичу?
Басін мовчав.
— Тоді наступний. Хто наступний? Може, ви, громадянине Табачнику?
Зусель мовчав. Переступав з ноги на ногу, ворушив губами, але до себе, не назовні.
— Добре, наступний. Громадянка Горобчик? У вас що?
Єва мовчала. Дивилася мені просто в очі без думок, без виразу.
— Тоді залишаєтеся ви, громадянко Цвинтар, здається?
Але Малка теж мовчала, руки під фартухом на животі склала і мовчить, як колода. Хитається, а мовчить.
Я розлютився.
— Та сідайте ви, цирк тут улаштовуєте! Просто клоуни-акробати. Ану сісти! Всім сісти!
Так гаркнув — аж луна відбилася від самої стелі.
Заплакав Йосип. Вискочила Поліна з шитвом у руках.
Розсілися хто де. Але довкола мене утворили порожнечу. Як навмисне. За столом я сам.
Євка — підвіконня підперла задом, за моєю спиною. Зусель — у мене перед обличчям, на табуреті біля грубки. Довид — поруч із ним на маленькому ослінчику.
Малка пробелькотіла:
— Ой, мені погано. Я трошки приляжу. — І згорнулася на тапчані.
Поліна пішла до хлопчика. Нічим свого подиву та іншого не виявила. Тільки глянула, як усі вгамувалися. Задоволена, кивнула мені, і попливла.
— А щоб нікому не було погано, не треба піднімати ґвалту. Чого ви сюди приперлися? Якщо через те, про що казав Довид, то це дурня несусвітня. Їдьте, звідки приїхали. Якщо ще щось, викладайте. Але часу у мене нема, щоб з вами балакати. У мене час — робочий. Службовий. Ну?
Тоді заговорила Єва. Я спеціально на її голос не повернувся всім тулубом, а тільки трохи налаштувався вухом.
— Довид спочатку до вас додому пішов, а там Люба йому сказала, що хлопчик тут. Він — сюди. Тут Поліна Львівна. Вона мене відправила вам телефонувати.