— Усім мовчати! Де дитина?
Вони замовкли, як застрелені.
У тиші заговорила Єва:
— З дитиною все гаразд. Вона спала. Зараз, напевно, вже не спить, грається. З нею Поліна Львівна.
Вступив Довид:
— Євко, мовчи, дурна! Тут твого діла нема. Я — законний дід хлопчика. А ви всі ніхто. Я буду казати.
Я зрозумів, що особливо страшного, тобто смертельного, тут нічого немає. Тому заспокоївся.
Порадив й іншим:
— Ну, кажіть, тільки по черзі. Я зараз на хлопчика гляну і вислухаю.
У кімнаті, де був Йосип, сиділа Поліна Львівна. Вона мирно шила якийсь виріб. Хлопчик на ліжку, обкладений подушками, щоб не впасти на підлогу, грався з ведмедиком. Побачив мене — зрадів. Схопив свого ведмедика за лапу і різко кинув угору на знак вітання. Я підскочив у потрібному напрямку, зловив. Перекинув хлопчикові. Він теж зловив.
Я, хоч і порушив інструкцію проти карантину, обійняв Йосипа, розцілував.
Поліна Львівна тихенько сказала:
— Це я попросила Єву вас викликати. Ідіть до них. Я тут побуду.
Я повернувся до кімнати. Сів за стіл. Поклав перед собою руки. Міцно поклав, долонями вкарбувався. Демонстративно, звичайно.
Кажу:
— Ну, давайте. Слухаю. Але попереджаю по-доброму. У хаті хвора дитина. Майте на увазі.
Довид виступив уперед.
І тут я зрозумів, що вони всі переді мною вишикувалися в ряд. Вигляд був кумедний.
— Що ви вишикувалися в ряд, сідайте. Сидячих місць вистачає. Сідайте, Довиде Срулевичу. І ви, товариші, теж займайте місця.
Ніхто не зрушив з місця.
Довид почав:
— Я тут на правах найближчого кровного родича. Я — дід Йосипа. Ви, Михайле Івановичу, користуючись частково своїм службовим становищем, почасти моїм тяжким станом у зв’язку з трагічною загибеллю мого зятя і хворобою моєї рідної дочки Белли, привласнили собі мого рідного онука Гутіна Йосипа. І тепер замість того, щоб його лікувати, як усіх радянських дітей, замкнули його в хаті Лаєвської Поліни Львівни. Я на вас буду скаржитися і вимагати назад свого онука.