І цим пухким своїм кулачком ляснула:
— Що, згодилася жидівка?
Я відверто відповів:
— Згодилася. Коли дитину рятуєш, усі згодяться.
Вона відвернулася. Так різко, що стілець від натуги скрипнув.
І голосом, інакшим, не гидотним, яким вона зазвичай до мене зверталася, промовила:
— Так. Коли дітей рятуєш — усі згодяться. Усі.
Лаєвська зібралася вмить. Вона — на автобусі, саме під’їхав до зупинки по дорозі — до Любочки, я ловив машину, щоб транспортувати Йосипа з Коцюбинського на П’яті Кути.
Коли їхав додому за хлопчиком і Лаєвською, подумав, що погарячкував. Можна було з дому відвезти Йосипа в лікарню, а Любочці сказати, що до Лаєвської. Але тут же зрозумів, цей номер не пройде. Любочка захоче відвідати, хоч разок — і що? Ні, я вчинив правильно. Шкодував, що в пориві видав Любину вагітність, але в цілому — правильно.
Лаєвська все зробила, як обіцяла. І я, як обіцяв.
Вирішили з нею, що приходитиму не щодня і дивитися на хлопчика буду здалеку, щоб самому про всяк випадок не виявитися переносником зарази.
Лікування просувалося швидкими темпами — як заведено в природі таких речей.
Посилене харчування, ліки, догляд Лаєвська взяла на себе. Я, звичайно, збирався все до копійки повернути їй з найближчої зарплатні.
Вона так і сказала:
— Віддасте. У мене поки вистачає. Не вистачить — у Євочки візьму.
Мала на увазі Єву Горобчик.
Я машинально запитав, чим займається Єва, звідки у неї прибутки на новому місці, чи влаштувалася вона на роботу.
Поліна Львівна в двох словах описала, що Єва пішла на взуттєву фабрику, туди, де працювала Ліля, і навіть зайняла її місце на конвеєрі.
Я кивнув:
— Еге ж, так само «кашу» на колодку намазує. І що, густа «каша», чи як завжди, грудками з потертю вище за норму?
Лаєвська зауважила:
— Звідки ви, Михайле Івановичу, знаєте, що Лілечка «кашу» намащувала?