І тут на мене налетіла Лаєвська. У всій своїй красі. Лисиця навколо шиї, пухова хустка, гарне пальто дуже в талію. Білі бурки з коричневою обробкою. Причому на підборах. Ось вона на цих підборах і не втрималася, посковзнулася. І вчепилася в мене.
Підвела вгору очі і скрикнула:
— Ой, товаришу Цупкий!
— Цупкий, особисто Цупкий, — кажу, — а хто ж вас, Поліно Львівно, серденько, підтримає, щоб ви не гепнулись! — засміявся я від душі.
Був гарний настрій.
Лаєвська посміхнулася на весь нафарбований ротик, я побачив золоту коронку. А раніше не було. Я б помітив. Важлива прикмета.
— Михайле Івановичу! Я саме до вас збиралася. До свята щось принести.
І так сказала, начебто милостиню пообіцяла.
Я суворо відповів:
— Нічого нам не треба. У нас усе є. Діти ситі, одягнуті, взуті. Спасибі.
І рушив далі своєю дорогою.
Але Лаєвська не відпустила.
Тягне назад за лікоть:
— Я не тільки від себе. Я від людей. І Євочка Горобчик дещо хоче передати. Пам’ятаєте Євочку? Сестричку бідної Лілечки? Пам’ятаєте?
І за своєю звичкою полізла мені своїми червоними губами просто в обличчя. Фіксою блимає. Зіницями. Жах!
Я спинився:
— Ну що ж, заходьте. Увечері ми завжди вдома. Гуляти холодно. Заходьте. Тільки ненадовго. Йоська прихворів. І Ганнуся бухикає.
Лаєвська розуміюче закивала і вже вслід мені стиха вигукнула:
— Ви просто герой, Михайле Івановичу! Просто герой. Я всім розповідаю. Ви просто герой. Чистий тобі герой. Чистісінько. Еге ж.
Скільки вона ще разів повторювала про героя, не знаю. Вуха мені відразу заклало, ніби вибухом.
Прийшла Поліна Львівна рівно за два дні до нового 1953 року. Ввечері. Годині о десятій. Тобто о двадцять другій. Так пізно порядні люди в гості, де родина, не пхаються. Навіть через гостинці.
Потуркотіла над дітьми — ті вже спали, як годиться. Особливо розчулювалася щодо Йосипа. Зрозуміло — сирота. Сироті — перша ложка, як кажуть у народі. І правильно. А як же.