Але наказу такого ніхто, крім мене, мені дати не міг. Нікому ж на землі не могло спати на думку.
Таким чином, я повернувся в Чернігів. Любочка зустріла мене добре.
Ганнуся вішалася мені на шию кожну секунду і казала:
— Татусю, татусю! Любесенький мій татусю.
Дівчинці чотири з чимось, а вона розуміє, що таке любов у родині.
Свій швидкий приїзд я пояснив Любочці бажанням скоріше побачити її і відчути її ласку. Вона зраділа.
Ми намітили спільну поїздку до Києва — купити дещо з господарства і для Ганнусі, що росте не щоднини, а щогодини.
Але мене терміново відкликали з відпустки.
Євсей Гутін застрелився з табельної зброї. У себе в сараї.
Белки майже не стало — сама тінь хиталася. Діти — нічого. Трималися з розгублення й нерозуміння.
Довид Срулевич поводився по-молодецькому. Я зголосився організувати похорон. Але він усе взяв на себе.
Обґрунтував:
— Час такий, що єврейські похорони тобі робити не можна. Не так зрозуміють. А ми з Белкою хочемо, щоб по-єврейськи. Без рабина, але все ж таки. Я потихеньку сам кадиш прочитаю. Зусель теж від себе помолиться осторонь, від людей подалі, але хтось обов’язково вгледить. А в разі чого на мене вкажуть. А ти тут ні до чого. Правильно? Не ображаєшся?
Покійний Євсей лежав на підлозі. На простирадлі. Як у євреїв вимагається за законом. Стрілився він у серце. Обличчя мало добрий вигляд.
На всіх підвіконнях свічки.
У Довида комір сорочки надірваний. У Белки сукня трохи зіпсована — по шву розпорота.
Я запитав — чому?
Довид мотнув головою — звичай.
Страждають, отже. Одяг на собі рвуть. Зрозуміло.
Заходили люди.
Жінки голосили. Чоловіки мовчали.
Зусель бубонів в іншій кімнаті. Розгойдувався, голова накрита смугастим покривалом, з-під нього й лунало бубоніння. Молитва.