— За те. За те їх простили, що останні зернинки за вказівкою зверху з-під дитячих подушок вигрібали. Яструбки — одне слово.
Я мовчав.
Петро перший рушив назад.
Кинув через плече:
— Мітинг був. Добре говорили. З серцем. Хай їм тихенько лежиться.
І пішов собі.
Я не наздоганяв.
Повернувся в хату.
Микола Іванович чекав.
— Ну?
— Уклонився.
І тут я згадав, що планував взяти жменьку землі з могили. Але не взяв. Петро збив.
Микола Іванович запропонував перекусити. Я не хотів. Усього викручувало. Але відмовити старому не міг.
Сіли за стіл.
Знайшлося трошки самогонки. Діденко повідомив, що тримає для лікування ревматизму. Але я давно вже зрозумів, що попиває. Обличчя таке.
Випили, пожували, що було.
Кажу:
— Куди листа сховали, не згадали? Від Зуселя того? Цікаво. За стільки кілометрів про знайомого почути. Буває ж. Хоч я й не дивуюся. На фронті й не таке траплялося.
— Листа? А я й не згадував. Ти ж його знаєш, виходить. Передай на словах: доки ти тут був, я жив. Нехай приїжджає на свій страх і ризик.
— Еге ж. Я сюди їхав, то в одному місці на єврейське весілля потрапив. Ну що за нація! У них половину повбивали по-всякому. І дітей, і старих, і всіх на світі. Щоб сліду не залишилося. А вони знову одружуються. Знову народжують жиденят. Як нічого й не було. Хоч би жити після такого жаху посоромилися. А вони живучі.
Микола Іванович крапельку зі склянки собі на долоню крапнув — останню, більш не залишалося, розтер, понюхав, злизав язиком.
Каже: