Але батько сказав, і я поїхав учитися.
Далі — війна. Добровольцем на фронт. Якщо маєш освіту, хоч і неповну, відразу з молодшим офіцерським званням. Пішло-поїхало.
Після перемоги в Рябину не поїхав. Серце підказувало — не треба. Ті, хто в могилі,— нехай там і лежать спокійно. Я їх не підійму. Без діла турбувати — дурниці для нервів. А з рештою — робити нічого. Неминуче нове життя.
Іти мені в даному населеному пункті — фактично нікуди. На цвинтар, щоб люди не дорікали і не обговорювали — раз. До вчителя Діденка Миколи Івановича як до єдиної дорогої людини за спогадами — два. І крапка.
Ішов я на цвинтар і мені було соромно. Якби не євреї з їхніми дурощами, якби мене батьки мої так не виховали, що найперше — честь і совість, гуляв би я відпустку в Чернігові з родиною. З Любочкою, з Ганнусею. Та й годі.
Раптом мене пройняла думка, що сам я могил не знайду.
Завернув до Діденка. Якраз по дорозі.
Стукав у хату і сумнівався: живий? І похилий вік, і турботи.
Але Діденко мало що відчинив двері сам, то ще й міцно мене обійняв. Упізнав з першого погляду. А років йому на той момент було не менше, ніж сімдесят.
— Ну що, Михайлику, вибрався до нас? Згадав, хлопчику, згадав… Надовго?
— Ні. У вас переночую, якщо пустите. Подивимося потім, на скільки затримаюся. На свіжу голову розсудимо. Вдома скоро не чекають. Відпустка у мене.
— І де ж твій дім тепер? У Харкові?
— У Чернігові. Знаєте таке місто?
— А як же ж. Знаю. Був я там. До війни і був. Саме перед нею. Під Троїцькою горою зупинявся. На вулиці Тихій. Є ж така?
Серце моє тьохнуло. Знову Троїцька.
— І в кого ж ви там зупинялися, Миколо Івановичу?
— О, то така людина!.. Єврей. Щось на зразок рабина. Знаєш, хто такий рабин?
— Піп єврейський.
— Ну, хай піп. Той ще був філософ. Зусель звали. Прізвище Табачник. Спеціально до нього їздив, побалакати. Ми з ним у Першу світову служили разом. Він добровольцем пішов. Адже євреїв не брали за призовом. Чужий елемент. А він з образи пішов. Визначився. А я ж за призовом. Ось так ми з ним і опинилися в одному окопі. Я його обороняв від дурнів більше, ніж від німця. Він молився дуже. Тоді не заборонялося. Навіть заохочувалося щодо всіх вірувань однаково. Я скажу: якби він не так хитромудро молився, то його б і зовсім не чіпали наші, а він голосно скрикував і гойдався на місці. То вже без сміху рідко минало. Саме тоді я й цитькав.
Я зауважив:
— А знаєте, Миколо Івановичу, ваш Зусель і тепер живий. Воду каламутить. Землянку собі в Острі вирив і там блазнює. А радянська влада його терпить.
Діденко посміхнувся: