— Мазл тов, дорогі молодята! Мазл тов на довгі роки!
Через одного від мене сидить старий з пейсами, в засмальцьованому картузі. І як уцілів? В евакуації, напевно, рятувався, місце займав.
І ось він киває в мій бік і питає буквально в довколишній простір:
— Аїд?
Я засміявся.
— Ні. У мене один з ваших. Він навчив. Тож бажаю вічного щастя!
Підвівся ставний чоловік у гарному піджаку. Українського вигляду. А там — чорт його знає. Іноді з нальоту не розбереш. І у нас носаті й чорні бувають.
— Дякуємо на доброму слові! Ви бачите весілля. Весілля виходить гарне, веселе, і ви з нами веселіться та їжте-пийте.
Старий, який цікавився, чи я не аїд, дивився на мене впритул своїми більмами. Тобто очі у нього начебто зрячі, але у той же час незрячі. Неприємно.
Я на весь рот посміхаюся і виходжу надвір.
Чоловіки палять, діти гасають, жінки тягають глиняні миски з літньої кухні в хату. Час — до сутінок.
Я — до хвіртки боком, боком. Ставний чолов’яга, який відповідав мені тостом, гукнув у мій бік:
— Товаришу, не поспішайте! У нас ще не скінчилося! Сподобалося вам?
— А як же. Сильно. І частування солодке, і горілочка гірка, як-то кажуть.
Чоловік підійшов упритул, поклав руку на плече:
— Ось так, товаришу. Ось так. Весілля граємо всім Остром.
Я пожартував для легкості:
— Пізненько наречена з нареченим зібралися, їм би дітей у школу вести, а вони тільки записуються.
Чоловік кивнув:
— То у них і були діти. І в неї, і в нього. І чоловік у неї був. І у нього дружина теж. Німці вбили з поліцаями. А ви з яких країв?
— Нетутешній.
— Я точно бачу — військовий! Правда ж?