Я, як сторонній, швиденько пройшов повз.
Але за мною ув’язався член весільної команди з червоною пов’язкою на рукаві:
— Товаришу, випийте з нами за здоров’я молодих. Запрошуємо від усієї душі.
І так у мене вчепився, кліщами не розтягти.
Горлає, як скажений:
— До нас ідіть, до нас! Усіх запрошуємо! Увесь Остер гуляє!
І — цілковита увага до моєї особи з тилу і з флангів.
Я, звичайно, не мушу. Тут тільки зачепись язиком, одразу розкрутять на повну котушку. Звідки? Хто? До кого? Навіщо? Дешевше підкоритися і потім непомітно зникнути.
У голові миттєво склалося: якщо запитають, скажу, що проїздом, зі службовою метою.
Зайшов у хату. Там навколо столу гуртувалися деякі гості. Ясна річ, панував безлад. Тарілки з недоїдками, пляшки напівпорожні. Нічого підозрілого.
Від фаршированої щуки у пів-столу — голова і хвіст. Голова теж нашпигована, як у євреїв прийнято. Але не з’їли.
Я відцурався, що через поранення міцного не вживаю. Попросив чистої водички. Мені дали склянку узвару: червоний, з калиною, грушами. Як годиться.
Я підняв склянку і кажу:
— Спасибі, товариші. Бажаю щастя і спасибі, що покликали за свій стіл.
Увійшли молоді. Вона — здорова дівка років до тридцяти. Волосся чорне, кудлата. Очі, щоправда, гарні. Чорні. Наречений трохи підкачав зростом і статурою. Але на обличчя нічого. Не страшний. Старший за неї. Років на п’ять. Масть — русява, з рудизною. Очі різного кольору — одне блакитне, друге ясно-каре. Рідкісна прикмета.
І з неї, і з нього — списувати словесний портрет саме задоволення. Ні з ким не переплутаєш навіть у загальних рисах.
За молодими увійшли гості. Нагорлалися, підборами землю побили, настав час закусити.
І знову оглушили мене своїм гирканням. Але, дивлюся, українці навіть розмову їхньою мовою підтримують. На жарти відгукуються веселим сміхом. Підморгують.
Той, що мене за комір притягнув до хати, гучно виголосив:
— У нас, товариші, ще один гість. Він зараз скаже своє слово. Ша!
Усі замовкли.
Я склянку з узваром підніс і кажу: