Євсей закрутився на місці. Начебто по кишенях став шукати дріб’язок, а він у дірку провалився, в чобіт чи ще куди.
— Гаразд. З Табачника нічого взяти — волоцюга, жебракує, байки розказує. Шкідливі, але байки. Натомість Довид ще сповна розуму. Усім відомо, що сповна. Ти б йому вкоротив язика. Не нам вирішувати лінію. Ясна річ, якщо організовано вас усіх евакуюють — для вас же й краще. Ти, наприклад, на новому місці роботу собі одразу знайдеш. Ви коли окремо опинитеся, у вас так само злодії лізтимуть в очі. І бандити. І шпана. А іншим — професорам-академікам, звичайно, страшнувато. Пошани їм буде менше. І грошей менше. Довкола ж такі самі — професори-академіки-скрипалі-піаністи. Ти тільки уяви — повезуть вас у нову місцевість, і ви влаштуєте там собі єврейський рай. Ти будеш головним міліцейським начальником. Ну, не головним, але на керівній посаді. Хіба погано? Інтелігенція пише вірші, музику, кіно. Ви маєте дякувати.
Євсей начебто щось намацав у кишені, радісно кивнув:
— А ми й дякуємо. Дякуємо. Ось, знайшов. — І тицяє папірець трубочкою. — Довид адресу залишив. Поїхав до Табачника в Остер на побивку.
— Навіщо мені адреса? На чорта?
— Довид велів передати. Щоб не на словах, а папірцем. Учора пізно поїхав. Сьогодні передаю. Не на роботі. Як годиться.
Я подивився на Євсея новими очима.
— Які в мене можуть бути справи з Довидом? Я його не виношу. І не приховую.
Євсей спохмурнів:
— Я в чужі справи не лізу. Ніколи. Гадав, ти мене поважаєш. Звідки я знаю. Довид щось махлює з цегляної справи. Може, він тобі цегли підкидає нишком. Для сарайчика на старій квартирі. Ти хотів будувати. Він мені якраз і натякнув: для користі особистої твоєї справи переказати адресу. Ну, тепер ти переїхав, тобі сарайчик прилаштовувати ніде. Але мало що. Була б цегла. Правильно?
Я відповів рішуче:
— Неправильно.
Прочитав папірець. Адреса така: Остер, вулиця Фрунзе, за останнім будинком від кінця. Землянка.
На прощання Євсей пробурмотів:
— Ти, Мишко, люди кажуть, недокрутив з Мойсеєнком. Пам’ятаєш, який руки на себе наклав?
— Ну. Пам’ятаю. В очах висить щоночі.
— Кажуть деякі, і в нашому відділенні теж. Темне діло. Темне. Я як можу — осаджую, не чіпляйтесь, кажу, до Мишка, усе що треба — зробив. Артист нервовий трапився. Ось і кінець.
Я різко обірвав:
— Які твої розмови, я знаю. Вихляєш. І розмови твої з вихилясом. Конкретно, хто бочку котить?
— Друкарка Свєтка. Вона з начальником зараз крутить. Губи бантиком склала і навмисне при мені процідила: «Миша твій, Євсей, недогледів. З тобою дружить, аж обіймається, а недогледів». Свєтка — хвойда. Шльондра. Сама б не додумалася. Повторює.
Я розвернув Євсея обличчям до себе і закінчив нашу розмову таким чином:
— Через тебе до мене претензії. Бачиш, зачепили. Гутін — сумнівний з національного питання, Цупкий з Гутіним обіймається і взасос цілується, давай по Цупкому вдаримо. Ні. Не вийде в них!