Він потиснув.
Наостанок я дістав капшук, вийняв звідти гроші Довида.
Простягнув Мирону:
— Якщо зі мною щось трапиться, передайте Любі, скажіть, це Довидові. Для дітей.
Мирон кивнув.
Сіма зробила вигляд, що не помітила мого відходу.
Про Зуселя я не заїкнувся. Як не було його на світі. Якщо живий — нехай живе. Якщо ні, то що я можу? Мирон перший не почав — і мені ні до чого.
На Десні помився, переодягнувся в чисте. Починався дощик. Потім полилося страшенно. З громом і блискавкою.
Була субота. День, на який я призначив собі зустріч з Лаєвською.
По дорозі до Чернігова змок до кісток. Змінив три попутки — загрузли в багнюці. Думку про перевдягання відкинув.
З’явився до Поліни в чому був.
Лаєвська відчинила двері, посміхнулася, запросила пройти.
— Мокрий! А я грубку саме палю. Терпіти не можу вогкості. У мене дрова завжди наготовані. У сарайчику. Сідайте, чи краще стійте. Або я вам сухе дам. Ви мене не соромтеся.
Світло горіло ледь-ледь. Настільна лампа. Хоч і день — а похмуро.
— А що вас соромитися, Поліно Львівно. Кравчиня як лікарка — під одягом людину бачить.
Поліна хихикнула.
— Хоч простирадло дайте, загорнуся, як у лазні. Я до вас надовго, і обсохнути встигну, і погрітися. Не проти?
Поліна з іншої кімнати, де у неї, видно, зберігалося барахло, відповіла, що завжди мені рада.
Винесла простирадло. Не пішла, коли почав знімати форму. Я їй навмисне віддав портупею — дуже важку від води. Шкіра товстелезна. Тим паче промокла. У кобуру ще на річці засунув капшук.
Кажу:
— Пістолета не взяв. Не бійтеся. Тут тільки капшук ваш. Подивіться.
Поліна розстебнула кобуру — зазирнула. Не побачити капшук не могла. Але не сказала нічого. Обвела очима кімнату — куди прилаштувати. Кинула на підлогу.