— Гришко і Вовка живуть у нас. Оформити їх, звичайно, треба. Допоможете?
— У мене свій план. У мене Йоська. Без Вовки з Гришком виходить між ними розрив. Одне діло — вони були з рідним дідом, друге — підуть до чужих людей. Хочу хлопців узяти до себе. У нас із Любочкою не те, що у вас з Сімою. У нас — як я скажу, так і буде. Думку Люби, звичайно, врахую, але зроблю по-своєму.
Я говорив від усієї душі. Обдумав по дорозі з цвинтаря під музику. Так і сказав, як обдумав.
Мирон зупинився і сміливо мовив:
— Чому це ми їм чужі? Ми не чужі. Вони єврейської національності. І ми із Сімою теж. Ми їм ніколи «жиденята» не скажемо в докір. Хоч би такий доказ вам наводжу. Важливий, між іншим. А ви Йосьці скажете. Ска-а-а-жете. Не ображайтеся, Михайле Івановичу. Скажете.
— Може, й скажу. Але на даний момент уявити такого не можу. Він мій рідний син. І Вовка з Гришком теж будуть мої рідні. За законом. А ви, Мироне Шаєвичу, говорите зайве. За такі розмови можна й відповісти.
Мирон зніяковів.
— І крім того, гарячого бажання у вас із Сімою я не відчуваю. Ви хочете від людей заслужити похвалу. Особливо від єврейської національності. Євреї своїх не кидають. У вас же кагал. А чому це ви, Мироне Шаєвичу, перший озиваєтеся? Ви що, друг Довиду? Ви його знати не знали, поки він не перебрався в Остер. А тут — перший з усіх питань. Він вам що, заповів хлопців забрати? Доручення вам таке давав прижиттєве? Папірець писав?
— А вам писав? Знаю я, що він вам писав. Довид мені особисто вголос читав. Таке, знаєте, Михайле Івановичу, і в страшному сні не насниться, що він про вас розписував. Якщо там хоч крапля правди, бо голова йде обертом. А ви його онуків собі загарбати хочете. Чи охороняти вони вас будуть? Заручники вони у вас будуть? Ну, заручники? — Мирон посміхнувся. Але витер посмішку рукавом і серйозно додав: — Звичайно, я проти вас — нуль. І космополіт, і з керівної посади мене поперли. А ви в органах. Усе можете. Одного взяли і решту візьмете. Беріть! Беріть! Усіх беріть-збирайте! Переробляйте під себе! Вони вам спасибі скажуть. Ось тут я не сумніваюся. Скажуть.
Терпець мій розтягувався пружиною. Але не безмежно. Дав зворотній хід.
— Ну так. Я жиденят беру. Ви й заздрите. А ви своє жиденя у матері вирвали. Сунька. Мені Євка зізналася. Та й з обличчя Суньчиного видно. Матуся викапана. Ви свою чисту совість засуньте куди-небудь. А то вона цієї ж миті в гівні буде. Якщо по совісті згадаєте, як воно було насправді.
Файда вирячив очі. Рот роззявив, але слова не виходили.
Ми стояли один проти одного мовчки.
Скільки стояли — не знаю. Довго.
Мирон сказав:
— Насправді, кажете, згадати? Я згадаю, згадаю. Ходімо. Доповідь зроблю. З трибуни зроблю. З карафкою. Зі склянкою зроблю.
У крамниці дорогою Файда купив дві пляшки вина — під зітхання продавчині про передчасно померлого Довида Срулевича. На імені по батькові не витримала, пирснула, але тут же затулила рот і ніс краєм хустки і голосно висякалася.
Потім схвалила:
— Як же, треба пом’янути. Треба пом’янути. А то схопиться і повернеться. А йому все одно не жити. Мучити всіх буде. Дітей лякати. Треба, треба на спомин. І залишки на могилку полити.
Ми зачинилися у завгоспівській комірчині — у величезній будівлі колишньої синагоги перегородки закутка не доходили до височенної стелі. Полиці завалені мотлохом. Усе як годиться.
Конторський стіл чистий. Файда розставив на ньому пляшки, дістав склянки.
Пляшку простягнув мені.