Піт розумів — не дуже певно, — що, хоча він і вважає Джорджа та його друзів-рейдерів Великими Хлопцями (і, звісно ж, такими вважали себе й самі Рейдери), насправді ніякі вони не Великі Хлопці. Справдішні Великі Хлопці — це ті тінейджери-шибайголови, які мають водійські права і дівчат. Справдішні Великі Хлопці вчаться у старших класах середньої школи. Вони люблять випивати, курити траву, слухати геві-метал або гіп-гоп і довго цілуватися засмоктом зі своїми подружками.
А отже, далі відпочинкова зона.
Піт зліз зі свого «Гаффі» й огледівся довкола, аби переконатися, що за ним ніхто не спостерігає. Нікого там не було. Навіть докучливих близнючок Кросскіл, які в позашкільний час полюбляли стрибати через скакалку (в тандемі) по всіх тутешніх околицях, не малося в наявності. Просто диво, як на Пітову думку.
Неподалік Піт чув постійне шух-шух-шух машин по шосе І-95, які прямували в Портленд або на північ — до Огасти.
«Навіть якщо Креґ казав тоді правду, цю огорожу вже, мабуть, полагодили, — подумав Піт. — Усе сьогодні отак».
Але, нахилившись ближче, він роздивився, що, хоча огорожа і здавалася на вигляд цілою, насправді такою не була. Хтось (імовірно, котрийсь із Великих Хлопців, який відтоді вже давно приєднався до нудних лав Молодих Дорослих) поперекушував її ланки по прямій лінії згори до самого низу. Піт знову роззирнувся довкола, а потім устромив пальці в металеві ромбики й попхнув. Він очікував якогось опору, але не виявилося жодного. Прорізаний шмат сітчастої огорожі прочинився навстіж, немов фермерська хвіртка. Авжеж, цим-то й користувалися ті самі Справдішні Великі Хлопці. От так штука!
Якщо подумати, усе цілком резонно. Нехай вони й мали водійські права, але вхід і в’їзд до відпочинкової зони «81 Миля» тепер було заблоковано отими великими помаранчевими барилами, якими користуються шляховики. Трава проростає крізь потрісканий асфальт порожньої парковки. Піт сам це бачив тисячу разів, бо шкільний автобус підбирав його в Лорелвуді й іще проїжджав повз три з’їзди з траси по I-95, перш ніж довезти на Сабатес-стрит до Обернської початкової школи № 3, також відомої як Алкатрас.
Він іще пам’ятав, коли ця відпочинкова зона була відкритою. Там була автозаправна станція, «Бургер Кінг», «Ті-Сі-Бі-Вай» і «Сбарро». Потім її зовсім закрили. Пітів тато казав, що занадто багато таких відпочинкових зон на цій платній автотрасі й штат не може собі дозволити всі їх утримувати.
Піт провів велосипед крізь проріху в сітці, потім обережно попхнув ту саморобну хвіртку назад, поки ромбики її ланок не зійшлися й огорожа знову не стала здаватися цілою. Він вирушив до стіни кущів, уважно котячи «Гаффі», щоб не наїхати шинами на якесь бите скло (його повно було по цей бік паркану). Він почав шукати очима те, що, як знав, мусить тут бути; прорізана огорожа підказувала, що воно повинно тут бути.
Аж ось і воно: позначена затоптаними недопалками сигарет і кількома викинутими пляшками з-під пива й газованої води стежка, що провадила глибше в підлісок. Так само штовхаючи велік, Піт вирушив нею. Його проковтнули високі кущі. Позаду залишилася дрімати собі далі під захмареним небом звичайного весіннього дня вуличка Розвуд-терис.
Це сталося так, ніби Піта Сіммонса там зовсім ніколи не було.
Як на Пітів розрахунок, стежка між сітчастим парканом і відпочинковою зоною «81 Миля» тягнулася приблизно з півмилі, й усю дорогу вздовж неї траплялися залишені Великими Хлопцями ознаки: з півдюжини маленьких коричневих флакончиків (пара з них усе ще з відповідними загидженими висохлими шмарклями ложечками), порожні загортки від наїдків, завислі на якомусь колючому кущі облямовані мереживною тасьмою трусики (як на Пітове око, вони там уже довгенько висіли, років, можливо, і п’ятдесят) і — джекпот! — закручена кришкою наполовину повна пляшка горілки «Попов». Після певних внутрішніх дебатів Піт поклав її собі в сідельну сумку до збільшувального скла, останнього випуску «Лока Ключа» та кількох «Орео» з подвійною начинкою в щільно закритому поліетиленовому пакеті.
Піт перевів велосипед через якийсь лінивий струмок, і — бінго-бойнго! — ось він уже і в тилу відпочинкової зони. Тут виявилася ще одна сітчаста огорожа, але й її було розрізано, тож Піт прослизнув і крізь неї. Стежка продовжувалася крізь високу траву до заднього двору. Де, як він гадав, зазвичай зупинялися розвізні фургони. Ближче до будівлі він побачив на асфальті темніші прямокутники, де колись стояли сміттєві контейнери. Піт опустив велосипедну сішку і залишив «Гаффі» на одному з тих місць.
Серце Піта загупало, коли він подумав про те, що буде далі.
«Злом і проникнення, котику солоденький. Ти можеш потрапити за це до в’язниці». Але чи буде вважатися зломом і проникненням, якщо він знайде відчинені двері або відтулену дошку на якомусь із вікон? Він припускав, що проникненням це все-таки буде, але чи є проникнення само по собі злочином?
У глибині душі він розумів, що є, але гадав, що без факту злому це не означає терміну за ґратами. Та й урешті-решт, хіба він прийшов сюди не заради ризику? Заради чогось, чим він зможе потім похвалитися перед Нормі й Джорджем, і рештою Сракажених Рейдерів?
Ну гаразд, йому лячно, але ж принаймні не нудно більше.
Він посмикав двері з вицвілим написом «СЛУЖБОВИЙ ВХІД» і переконався, що вони не просто замкнені, а серйозно замкнені — зовсім не піддаються. Обабіч дверей було два вікна, але Піт із самого лиш їхнього вигляду міг сказати, що дошками забиті вони міцно. Та тоді він згадав про сітчастий паркан, який на вигляд був цілим, але таким не виявився, і все одно посмикав дошки. Марно. У якомусь сенсі це дало полегшення. Діло було, та загуло.
От тільки… Справдішні Великі Хлопці сюди таки заходили. Він був у цьому впевнений. То як же вони це робили? З фасаду? На повній видноті в автотраси? Може, й так, якщо вони приходили поночі, але Піт не мав наміру перевіряти це серед білого дня. Не тоді, коли будь-який проїжджий водій може набрати 911 і сказати: «Просто подумав, вам може бути цікаво дізнатися, що тут, у відпочинковій зоні “81 Миля”, один малий хлопець гульки справляє. Знаєте, там, де колись був “Бургер Кінг”?»
Ну мабуть, тільки не це.
Він побрів у бік вантажної платформи, і там знову джекпот. Біля підніжжя цього бетонного острова десятки розтоптаних недопалків сигарет, плюс ще кілька тих самих крихітних коричневих флаконів, що оточували свою королеву: темно-зелену пляшечку «НайКвіл». Поверхня платформи, куди тягачі причалювали задом свої напівпричепи, була на рівні Пітових очей, але її цемент кришився і там малося достатньо опор для ніг такого проворного, взутого в «Чак Тейлори» з високими халявками хлопця. Піт задрав руки над головою, вчепився пальцями у ямкувату поверхню платформи… ну а решта, як то кажуть, то вже історія.
По платформі хтось вицвілою червоною фарбою з балончика набризкав напис: «ЕДВАРД ЛІТЛ ПАНУЄ. ЧЕРВОНІ ЕДДІ РУЛЯТЬ».