— Ха, ха, ха! — сміявся Ігор. — Ти знаменита з своєю худобою! Я читав про неї в книжці, але вивірку, зайчика й джмеля тяжко назвати худобою. Але ти маєш милий спосіб називати все живе худобою. Так от, наприклад, свої африканські фіялки, такі ніжні й вразливі, ти теж називаєш худобою. По-чеськи худоба — біднота, скажімо, маленька особиста власність.
— А тут, праворуч, рядом із цими будиночками будуємо новий мотель.
— Є.
— Ігорю, не єкай!
— Ой, тітко, я так привик у школі і тепер тяжко відвикнути. Та для твоєї приємности старатимусь.
Далі ми йшли доріжкою, при якій напис: «10 майлс пер аур» і «уан вей», і я показувала йому спортовий майдан, зарослий травою, місце, де паркують пікнікарі, та нашу гордість — камінь і дуб Шевченка.
— Камінь малий, а дуб підсихає, — заявив авторитетно мій товариш. — Але знімки собі тут поробимо, щоб була пам’ятка.
Фотографує спочатку він мене, а потім я його — обидвоє обіпершись на камінь Шевченка.
— З цієї ступениці гримлять гучні патріотичні промови або в жовто-блакитне одягнена оркестра дує твісти, степси і чача.
— Голи смоук!
— У цьому павільйончику танцюють. Він малий, але для теперішніх танців не треба місця. Як відомо, вистачить місця, якщо пара має де хитатися та тертися.
— Є.
— А тут буфет. У ньому пані продають вареники, голубці і ковбасу з капустою.
Як відомо, це національні страви, а ми патріотичний народ, навіть коли йдеться про шлунок.
— Є.
— Ігорю, перестань єкати!
Ідемо далі на терен Зеленого Яру. Ігор — пластун і дуже зацікавлений пластовим приміщенням. Добре, що ще декілька шатер стоїть поруч будиночків, а то не було б чим дуже похвалитися. Ігор оглядає шатра, положення таборів і каже:
— Голи кав! — не знаю, чи на знак подиву, чи так собі під носом.
— Колись тут стануть гарні, модерні будинки… як будуть гроші.
— Є.
— Нема. Тобто, люди, може, мають, а Пласт — ні.
— Є.