Все ж наші гуски оселилися у Діброві трохи оподалік від племени. Інколи вони тільки залітали до нього або, як це було на христинах, куми-свояки прилітали до них. Тому, що це була єдина сім’я гусей на Діброві, всі ними захоплювалися й завидували Андрієві, що має таких приятелів. Бо на нічию ділянку вони не ходили пастися, і ніхто не потрапив заслужити їхнього довір’я, тільки Андрій. І виявилося, що вони мали добрий розум, хоч люди привикли казати: «дурна гуска». Оці наші були зовсім іншого покрою і мали доволі розуму в своїх розмірно малих головах. Головним доказом цього була їхня обережність у відношенні до людей. Вона згодом ще збільшилася.
Навесні мало хто буває на Діброві, хібащо власники ділянок, що щось собі на них роблять, господарі, що мають доми. У них завжди доволі праці, тож кожну хвилину використовують і, коли можуть, проскакують на Діброву і в будні. Але гостей буває дуже мало, бо ні пікніків, ні купелі, ні жаркого сонця. Тож гусям жилося затишно й безпечно.
Але наблизилося літо. На озері появилися рибалки, щораз частіше ви бачили один чи другий човен, на ньому найчастіше діти, яких батьки привезли прогулятися по озері. Вже й по суботах і неділях залюднилося побережжя, ще трохи-трохи — і почнеться розваговий сезон.
У таку теплу неділю батько та його десятилітній синок мали розвагу: вони човном ганялися за гусьми. На щастя, на воді вони меткі та швидко й зручно зміняють напрям. І, на щастя, синок щойно вчився стріляти. Батько направляв йому рушницю та повчав, як стріляти до гусей. Розумний батько! Вже малого хлопця вчить убивати невинних тварин. Дуже добре робить: синок бачить у телевізії, що кожний спір найлегше виграти, застріливши противника, Хай вчиться!
Люди, що бачили цю подію з берега, стали лаяти хоробрих мисливців і нагадувати їм, що на Діброві не вільно стріляти. Хвилину затримки у бойовій акції використали гуси і запливли в річку, що на пластовому губиться в мокравинах і хащі. Там знайшли безпечну схованку, бо човен туди не запливе і люди в мочар не підуть.
З тої пори гуски стали дуже обережні. Вони паслися рано вранці й увечері, а вдень десь ховалися в комиші та багна і не показувалися на озеро. Сумно стало їхнім приятелям, що так їх любили й ними захоплювалися, що тішилися ростом їхніх гусенят і радо помічали швидкий розвиток та дозрівання молодих. А вони й справді виглядали вже, як батьки, навіть шиї в них були чорняві з білою закраскою під бородою. Але тулуб був стрункіший, ніж у батьків, а крила ще не зовсім оперилися, бракувало їм довгих пер, необхідних до лету. Але вже й цього вони пробували, підстрибуючи в повітря; мусить же молодь бути готова до осіннього лету.
Здавалося, що таким розважним способом життя вони збережуться й відбудуть літо на Діброві. Що зник там затишок, це певне: люди цілими днями плавали, діти гралися на пляжі та плавали на своїх пластикових тваринах і колесах, увечері та поночі грала музика й відбувалося гуляння, звичайно під кінець тижня. От не знати, чи було це до вподоби гусям. Та хто б їх питав! Це — німина, що нікому не потрібна. Хібащо для ловів.
Миколенко, син відомого громадянина, рідко бував на Діброві. Бо хто б платив в’їздове? Інша справа на сусідніх більших озерах. Але тут — за що? Озеро мале, ніякої розваги. Краще вже з друзями-американцями їхати на великі озера або з дружиною на метрополітальну пляжу. Принаймні, побачать людей, є нагода для спортових ігор і буфет. А тут, між своїми — нецікаво. Зрештою, одружений з чужинкою, він уже відстав від громади і призабув, що таке свої, котрі то — його чи її. А от одне, що принаджувало його до Діброви — сім’я гусей. На інших місцях треба мати дозвіл на стріляння та ще й стосуватися до мисливського сезону, а на такій от Діброві — кому діло до того, що він собі підстрелить одну-другу гуску? Вони й так нічиї.
Причаївся з човном у комишах в протоці між Моїм Островом і дібров’яним чагарником і терпеливо чатував. Терпеливість — головна прикмета мисливця. Семеро гусей піднялося з острова. Гарним граційним ключем вони летіли понад озером. Так, це вже молоді вміють літати! А ми й не знали! Та мисливець, очевидно, знав добре, коли чатував. Тепер прицілився і вистрілив. Один птах збився з дороги, став хитатися та падати вниз. Мисливець гріб веслами в тому напрямі, де впав птах. Ще бився на воді, ще розпачливо намагався плисти. Але рука мисливця схопила його за шию і здушила, після чого Миколенко кинув птаха в човен, оглянув рушницю, зарядив її новим набоєм і, насвистуючи пісеньку, плив до берега. Йому було зовсім нецікаво, що люди чогось викрикували та вигукували, чогось лаялись. Яке їм діло до нього?
З тої пори ніхто більше не бачив гусей на Діброві. Вони покинули наше озеро та, мабуть, приєдналися до табуна на одному з сусідніх озер.
Ми бачили їх. Бачили в половині жовтня, як летів великий ключ понад Дібровою. Хтось, що розумівся на цьому ділі, запевняв, що вони ще не відлітають, тільки збираються для вправ. Певно, між ними були і наші гуси. Бо в густому сутінку пізнього осіннього вечора ми помітили, що від ключа відлучилося кілька птиць, і вони стали падати на Андрієву ділянку. Там і захопила їх ніч.
— Голи смоук, тітко, а Діброва дуже файна! А я гадав, що це все твої видумки, — так Ігор, що приїхав із культурного Сходу (Америки) на наш Середній, не зовсім дикий Захід, і заздалегідь замовив собі відвідини Діброви.
— Я дуже рада, що тобі подобається. Я боялася, що не найдеш у ній нічого гарного, ані цікавого, і тому заздалегідь тебе попередила, що в Діброві немає нічого особливого.
Ми приїхали в будень, і на Діброві панувала тиша. Її я найбільше люблю, і мій співрозмовець теж зразу її помітив. Врешті, як і всі читачі моєї книжки, рад був би познайомитися з персонажами, а ту, як на біду, ніде ні сліду Петра, ніде гостей, мови немає про тарахкавців, ракунів і іншу дібров’яну «худобу». Єдине, що можна було найти — мрії. Мої й не мої. Може, мрії усіх нас, що їздять на Діброву.
Я показала своякові адміністраційний будинок, очевидно, тільки зверху, бо, як відомо, — ні Петра, ні ключа. Те саме й щодо мотелю. І розказала, як він постав з возівні, і показала йому вид з ганку. Вид на озеро, ліс і на другий берег.
— Джі, тітко, тут гарно! — заявив Ігор. Треба знати, що він говорить дуже гарно й чисто по-українському, ніколи не мішає чужих слів, але такі слівця подиву чи виклику присвоїв собі в школі і не може від них відвикнути.
— Праворуч від будинку бачиш два деревцятка, загороджені кілками: це — секвої, що їх я привезла з Каліфорнії. Тепер мучуся з ними, пробую, як би їм догодити, як би їх призвичаїти до нашого клімату й ґрунту.
Але, як бачиш, одно краще, зеленіше, а у другого жовкнуть кінці гілок. Завтра приїду й пересаджу їх, на зиму підуть до хати, бо попередні, які я висадила на узбіччі, померзли чи повсихали. Але моя мрія — мати в Діброві секвою і всім доказати, що вона не мусить жити на Заході.
— То ледве чи тобі вдасться. Є така наука, екологія, що вчить про значення середовища для тварин і рослин. Його змінити неможливо, зате гатунки до нього або привикають і заакліматизовуються, або вигибають.
Треба знати, що Ігор — природник.
Ішли далі доріжкою. Обабіч пишно зеленіли дерева, пахнули розігріті смереки і пташок кував-насвистував у їхньому чатинні.
— Бачиш ті два будиночки на узбіччі? Там я жила, коли вони ще не були готові і крізь діри в підлозі приходила до мене всіляка дібров’яна худоба.