Бурундучиха вже готовилась до стрибка, та сталося щось несподіване: рудий темноцяткований кіт, що причаївся біля стовбура, стрибнув угору й стрілою впав на мишу. Вже держить її в зубах!
Впору Бурундучиха спинилася, а то й її чекала б та сама доля, бо кіт ловить так само бурундуків, як і мишей. Голосно лаючи, Бурундучиха подалася в напрямі до своєї нірки. Її сердита лайка була схожа інколи на гавкання, і її підхопили всі — на землі, на деревах, на камінню, серед трав. Воно лящало й гомоніло, ним бурундуки остерігали родичів і чужих, що кіт жирує поблизу. Бурундучиха шугнула до своєї нірки — шукай її тепер!
Так за ловами та харчуванням ішли Бурундучишині дні. Їла вона багато і повнішала з дня на день. Її комори виповнювалися жолудями, а найбільше кукурудзою, яку вона знаходила на сусідньому полі. Вона випорпувала зернята й забирала до кишень лиця, що сягали майже до плечей. Та, за звичаєм бурундуків, не займала вона ростучої кукурудзи. Зручно полювала на цвіркунів і цикад, хоч вони й не набагато менші від неї. Коли траплялася нагода, грабувала яєчка пташків або й писклят у гніздах. Якщо не харчувалася або не призбирувала харчів, сиділа на близькому камені та вигрівалася на сонечку. Хоч жила в землі, Бурундучиха дуже любила сонце. А може, якраз тому. В таку пору її очка жмурилися, і їй збиралося на сон. Але вона не дозволяла собі на це, бо світ довкола повний небезпек. Замість спати, вона стежила за іграми сусідської молоді. Бурундучки бігали, гралися, ловили один одного, борюкалися, зовсім ніби цуценята. То знову, помахуючи хвостиками, видряпувалися на стовбури, що порохнявіли в траві, та, почикуючи, вигрівалися на сонечку.
Так, швидко плили Бурундучишині дні.
З початком квітня, за шість тижнів після відвідин Старого (де ж він тепер живе, де скитається?) Бурундучиха привела на світ четверо малих. Були страшенно малесенькі: кожне важило одну дев’яту унції, уявіть собі: не цілих чотири грами! — щось подібне до малої квасолини. Були сліпі, голенькі й червоні, бо крізь їхню тонку шкіру просвічувалась кров. Хто б їх побачив, не повірив би, що такі просто неготові червячки житимуть. Проте вони не лише жили, але й мали стільки життєздатности, що знайшли доступ до маминих грудей, присмокталися до них і так діставшись до джерела життя й сили, стали рости й розвиватися.
У той час Бурундучиха цілий день проводила в хаті. Вона їла те, що заготовила собі в коморі, і їла доволі, бо від достатньої їжі залежала кількість і якість молока, потрібного для малих. До тижня малі прозріли, а до двох покрилися м’якенькою шерстю, пушком. Ще трохи-трохи — і Бурундучиха могла вибігати з хати до свого складу з жолудями і до кущів з ягодами. Могла навіть у полудень і на сонечку погрітися.
За місяць бурундучки були зовсім як дорослі, але мали ще рости, повнішати й набирати сили. Їхні кісточки були ще слабкі, мускули м’які, невправні. Для того, щоб виробити силу та вправність, усі ми, як людські діти, так і діти тварин, потребуємо руху, вправи і потребуємо свіжих харчів. А тепер, навесні була свіжа травичка, не одно зернятко знайшлося на торішніх билах, і в землі було багато молодих, смачних, соковитих червячків.
І сяє тепле та ясне сонечко. Настав уже час випровадити дітей надвір. З тісної темної хати — на ясний світ. І показати їх сусідам і почванитися ними. Отож, вийшла Бурундучиха перед хату та, за звичаєм тварин, розглядалася, чи немає де ворогів. Окрім чикання інших бурундуків та співу пташок — ніде нікого. Стала біля нірки і кликала. Її поклик летів туди, глибоко в землю, наче довгою трубою, яка ще й відбивала той поклик і зміцнювала його. Мама говорила до дітей і до того часу, але тепер ця мова була інакша: це був поклик, що призивав, принаджував, але разом з цим і наказував.
Найкріпше, певно найстарше, стало повзти, деручись до маминого голосу. Який же довгий цей хід і як далеко йти малим слабким ніжкам! Але мама кличе, мама призиває!
Мала мордочка появляється в щілинці, дбайливо прикритій землею й листям. Очка, непривичні до світла, щуляться: довкола стільки зелені, і я такий маленький, бідний звірочок! Мама задкує й кличе, тож, смішно розкрячивши ніжки, повзе за нею. Так дістаються під ближчий камінь. Бурундучиха загортає листям схованку і вертається по другого. І його, як і старшого, вдається їй так само випровадити в світ. Але два менші, не зважаючи на настирливе кликання, не вилазять. Бурундучиха влазить до нірки, вовтузиться там і, вкінці, обидва бурундучки один за одним випадають із нірки — їх мама виштовхує носом. Лежать на землі, безсилі й маленькі. Їх уже мама не кличе в дорогу, тільки підштовхує носом і допомагає підвестися на ніжки. Хвилину постояла біля них, наче щось міркуючи, і — зіштовхує малих знов до хати. На сьогодні доволі вправи для них.
Вертається за двома старшенькими. Зіщулившись, сидять вони під каменем. Кличе їх назад до хати. Але тільки одне має сміливість вилізти з-під каменя та йти за мамою. Друге тільки виставляє мордочку і знов ховається. Мама присідає на задніх ногах, підпирається хвостом і… дає малому порядного ляпаса в маленьку мордочку! Ось тобі, боягузе!
Не знаю, дорогі читачі, чи після такої кари малий плакав, як це робили ви маленькими, бо пан Бравн, що приглядався до цієї події з своєї лежанки і розказав про неї, не помітив сліз в очах звірка. Врешті, може вони плачуть без сліз, тільки скривившись. А може, малий взагалі не плакав, тільки зрозумів мамину науку, бо виповз із схованки та, хитаючись на тендітних ніжках, подався за мамою.
Уже щодня Бурундучиха виводила дітей з хати для вправ у ходженні. Вірмо, що відбувалося воно без ляпасів, хоч, хто його знає — було ж немало мороки з двома молодшими. Згодом принесла жолудь та, сівши на камені, держить його в лапках-руках, повертає зручно та лущить. Приглядаються цікаво. Бурундучиха кидає їм кришки — куштують: але ж то смачне!
Так поступає наука. Не одні ще будуть вправи, не одні труднощі, поки малі навчаться гризти горіхи, ловити і знаходити живину і, вкінці, гратися. Цього останнього, мабуть, жадного маляти не треба вчити: потреба гратися вроджена всьому живому, це вправи, це підготова до життя й ловів. Але й воно розвивається тільки поволі, ступнево у цікаву веселу дію. Чотири малі валочки вже борсаються, карбульцяють, дужаються.
Коли вже малі вміли все і потрапили багато та були гарними малими звірками, мама повела їх у хащу над озеро. Там, мабуть, і показувала їх сусідам та чванилася ними, бо здалеку долітало жваве чикання, і то багатьох голосів.
Треба знати, що бурундуки дуже товариські та великі балакуни. Вони радо проводять час у товаристві і тоді, сидячи на каміннях, балакають-щебечуть. У той час і завжди, коли всі зайняті збиранням горіхів або іграми, два стоять на вищих каменях і вартують. Як тільки помітять ворога, лають його гострим голосом. Цю лайку підхоплюють усі й так проганяють навіть лиса чи яструба, широко оповістивши про його наближення.
Літо швидко проминуло. Спершу похолодніло в Діброві, і дні стали коротші. Згодом пожовкло листя, і, коли воно стало зовсім мертве й опало і для нас був листопад, Бурундучиха та її сім’я залізли до нори та збиралися спати. Але перед тим вони багато їли харчів, нагромаджених у бічних коморах. Так вони готовили собі засоби на зиму.
Коли по Діброві стали літати перші сніжинки, бурундуки вже спали в своїх вигідних, безпечних і забезпечених харчами норах.
До читача:
Як білки, так і бурундуки — шкідники. Вони пошкоджують дерева, обгризаючи молоді бруньки, поїдають насіння, горіхи, пошкоджують засів кукурудзи. Дивлячись із становища людської господарки, вони шкідливі. Але наша спільна мати — Природа годує всіх нас, має для нас усіх харчі. Тільки ми мусимо вміти їх добути. А білки й бурундуки дуже хоробрі й запопадливі. Вони меткі, швидкі та вигадливі. Вони розумні тваринки. Нам так приємно дивитися, як граються, як бігають і стрибають, як, держачи в лапках горіхи, гризуть їх, дивлячись при цьому своїми карликовими очками, чи ви не кидаєте їм ще. Вони привикають до людини, держаться радо її житла та радують її своїм наближенням та довірливістю, хоч вони й полохливі. Вони приносять нам і деяку користь: загрібаючи горіхи в землю та забуваючи їх, вони тим самим причиняються до розсівання та росту лісу.
Як би там не було, — шкідники вони чи приятелі, — ми любимо їх. Бо так мало тварин залишилося на світі. Людина вигубила їх, винищила, і більшість тварин зникла з оточення людини. З небагатьох залишилися білки й бурундуки — наші милі забавні приятелі.
Канадський гусак, той, що з лебединою чорною шиєю, підв’язаний білою хусткою, плавав по озері. Його зручні ноги розгрібали воду, а очі пильно стежили за тим, що діялось у воді. Час від часу він занурював голову, інколи разом із усією стрункою шиєю, і тоді складалося враження, що він стоїть на голові там, у воді. Він добував харчі та, проковтуючи їх, плив далі. Але він годував не тільки себе: на острові сиділа на яєчках його дружина, і велику частину харчів він віддавав їй.