Лариса танцювала руками. Її гнучкі пальці вигиналися і були, мов ті вуженята, що не бачили світла. Вони моталися й розмотувалися, вибігали в повітря й тріпотіли, наче крильцята птаха. Співали екзотичним ритмом островів, що пливуть по Південному Пацифіку. Давали й викликували, відштовхували й приманювали. Заперечували нетерплячим жестом знудженої жінки.
Лариса танцювала майже на місці. Починаючи з колін, її ноги дріботіли й неймовірно швидко наближувались одна до одної й розходились, коліна майже доторкувались одне одного і розбігалися, і від того швидкого руху здавалося, що дівчинка стоїть. Тільки біла чаша її суконки пливла й дрижала, як квітка-дзвоник гірський. Вона кружляла й злегенька тремтіла і була, як озерна хвилька, що її викликав камінь, що впав-пірнув у глибину. Падав у воду рівно, просто. Але хвилька, що її викликав, кружляла й шуміла на плесі і тремтіла понад глибінню. Над нею білі гнучкі пальчики танцювали твіст.
Дібров’яну ніч у тому одному місці прояснювала аренка, де серед людських конвульсій руками танцювала сильфіда.
«… врешті здавалося, що в тому мільйоновому чужому місті легко згубитися. З хворою дитиною…»
«… перед кожною поразкою така тиша. Так було, коли поляки й німці билися за Львів. За наш Львів. І прийшли большевики. Несамовита тиша, повна історії. А потім — у Відні. І він горів. Найбільше обабіч Каналу. І Лариса в мене на колінах. Зрештою, це люди чужі, і яке їм до нас діло?»
«… Неймовірно швидко знайшли. Мабуть, уже другого дня Дмитро сидів у командатурі, чи як там, і чекав на переслухання: і хто? і відкіля? і чому? Мав посвідку, що його вивезли насильно, на роботу. Сидів до ночі серед людського клубовища і, коли, вкінці, його випустили, була ніч, і на вулиці його зловила стійка і знову відвела до якоїсь командатури. Там знову провіряли, і знову не дали ніякого папірця, що стверджував би відбуту провірку. Так ішов по вулицях міста, що догоряло над Каналом, і був наче м’яч, що ним гралася доля. Аж доки не навчився обманювати її: скинув черевики й босоніж прокрадався в темноті вулиць, прислухаючись до гомону кроків на бруках міста. Утікав від них у протилежному напрямі і на ранок таки добився до хати.»
«… а Ларисці вже покращало.»
«… допитували. І завжди: чи знаю професора Остапа? І де він? І коли його бачила? І щоб знову прийшла.
… не бачила його, хоч і знала. Та він, мабуть, знав краще, що не можна залишатись, і ще перед їхнім приходом покинув місто.»
«І знову… Визначив побачення на вулиці. І тоді я взяла возик з дитиною, і ми поїхали йому назустріч. Не було нікого. Мабуть, незручно йому було чіпати маму з дитиною.»
«… а Відень уже не горів і вже був поділений на сектори, і Лариска видужала, і ми знайшли хату в американському секторі і швидко, непомітно серед людського муравлища пробралися туди».
Музика втомилася. Досі вона ревла й кричала та горлала твісти. Заспокоївся конвульсійний тумульт сучасности, біла німфочка покинула аренку, вступила в сутінок і, приєднавшись до мами, забіліла серед дерев.
«… і вже нас не знайшли більше. А відтіля — на Захід».
Хтось іще наспівував, ідучи дібров’яними стежками. Серпик місяця купався в озері, розкривши обійми великій зорі, що дрижала на небосхилі. І тарахкотіли цвіркуни.
Вони ніколи не бачили його. Більшість з них не бачила ніякого моря. Вони або вже народилися в цій країні, або приїхали сюди малими дітьми. Може, морем для них була ванна, в якій пускали свої човни, в якій бігали їхні моторівки, що їх накручують дитячими ключами. Може щойно Дібровське озеро стало для них символом моря тоді, коли вони вчилися плавати й озерна глибінь полохала їх так, як би це робило море. Вони, Чорноморці, найстарші, ще з дому. Всі інші з тої пори, коли на озеро Сент Клер спустили судно, піднявши на ньому прапор Чорноморської Фльоти. Може, їхні батьки чи брати плавали на Юрієві Побідоносцеві і мали щастя піднести український прапор на щоглу міноносця Завидного. А може тільки їм хтось казку розказував. Чарівну казку юних днів.
На пластовому майдані — щогла. То нічого, що вона не на кораблі Чорноморської Фльоти. Для них вона — символ.
Пластуни стоять у лавах. Лунає наказ:
— Стати до борту! На прапор і гюйс! Струнко! Український прапор піднести!
Стають мовчки плечима до борту, лицем до щогли.
Скидають шапки.
Салют!
Лопотить полотнище на вітрі, а молоді обличчя йому навздогін, і очі наввипередки з вітром.