Дівчата довго реготали, аж заразили його.
— А ви своєї слухаєтесь? — спитали вони.
— Іноді буває.
І Євген подумав, що він тут, у цьому селі, в цій Ідіотівці, як іноді подумки називав Ірівку, саме тому, що послухався своєї матері.
— Такий великий, — пирснула Оля, а за нею й Таня.
Євген роздивлявся дівчат. Дві несхожі сестри повинні б мати різний колір волосся. Ці обидві мали приблизно однакові русяві голівки. Але Оля виглядала дорослою дівчиною з усіма відповідними параметрами, а Таня видавалася дитиною років 12–13.
Попереду в полі зору з’явилися будинки Ірівки. Він збагнув, що обігнув село на 180 градусів. Спершу лісом, а потім полем. І що то за викривлений простір у цих місцях? Ідеш весь час прямо, а в результаті виявляється, що рухаєшся не по прямій, а по кривій, та ще й досить помітної кривизни.
— Ходімо до нас на обід, — сказали дівчата. — Наша мама буде просто на сьомому небі.
Він був такий голодний, що, здавалося, не дійде додому, а там іще треба буде чистити й варити картоплю, хліба в нього, здається, нема, та й дурне сало без хліба. Тож він прийняв запрошення, хоча й десь розумів, що чим іще глибше вгрузає в приземлене ірівське існування.
Тільки-но він увійшов за дівчатами на подвір’я, як назустріч йому кинулась одна з його «постачальниць», та, якій наснилися весілля й чорні птахи над генераловим домом. Господиня дому, коли побачила дочок у супроводі дорогого гостя, спершу завмерла, затуливши рота рукою, а потім голосно заспівала, пританцьовуючи:
Євгенові, який вже відійшов від перегріву й переляку, захотілось тікати, попри голод, аби не брати участі в цьому дикому спектаклі. Дівчата, поки там що, з великої ванни, яка стояла на сонці, налили води у великі емальовані миски, сипнули в них по жмені прального порошку й сіли на стільчиках біля Ганку мити ноги, підчищаючи підошви щіточками. Вони не звертали уваги на свою матір, яка, не доспівавши народної пісні, закричала:
— Мішо! Мішо! Ти знаєш, хто до нас у гості прийшов? А ми дівчат уже скільки чекаємо, лаємо їх, а вони такого гостя привели! Ой Божечку! А в мене лише сам пісний борщ!
Стіл накрили на вулиці. Поміж тарілками борщу з’явилися миски з малосольними огірками, блюдечка з часником і цибулею, чарки з самогоном і, звісно ж, тарілочки з салом.
— їжте, все своє, все натуральне! Вам у місті такого не дадуть!
Він уже звик до цієї примовки, якою супроводжувалися всі застілля на селі.
— А мама ваша так і хворіє? — спитала Євгена хазяйка дому, яку звали Зоя Миколаївна.
— Та ні, а чого ви так подумали?
— Так вона ж на похорон до генерала не приїздила, бо хвора була!
Євген згадав свою брехню, яку благословила його мати і яку він уже забув, яку, одначе добре пам’ятали ірівчанки, тож йому довелося викручуватися.
— Та то в неї хронічне, вона весь час хвора, ми вже з батьком звикли.
— То вона не працює?
— Ще й як працює! Ледве ходить на роботу, але працює!