— Ой, як у вас пахне! З вас кава! За те, що змусили нас бігати до Василівни!
І жінки полізли в генеральський буфет за кавовими чашечками.
Він вирішив уранці ходити до лісу, бо все одно жити своїм інтелектуальним життям міг лише надвечір. То жінки завертали його з дороги, змушували прийняти в них овочі й бодай коротко розповісти, як йому спалося. А також вислухати сільські новини. Ірівчанки ніяк не хотіли второпати, що їх не хочуть бачити. І він, коли нарешті зоставався сам, проклинав свою слабкість, своє жалюгідне невміння послати їх під три чорти. І це роздратування гнітило весь день, заважало йому читати ті книжки, які він привіз з дому. Адже для справжнього читання Ніцше чи навіть Френсіса Бекона був потрібен спокій. Самотній великий дім на краю села цілком сприяв зосередженому читанню. Але його сільські будні чомусь нагадують абсурд, і ще більший від того, що панував у домі його батьків. Коли він ішов з лісу, якщо йому траплялося до того лісу дістатися, то чув навздогін:
— Якби він ходив туди по ягоди чи гриби, а то ж ходить просто так. А ми йому носимо молоко.
— Як і генералові носили.
— Та генерал, то ж яка людина була! А цей! Ніколи спасибі від душі не скаже!
— Я не хочу такої України! — казав він собі. — Як я розумію тих, хто тікає звідсіля, і займається бозна-чим, щоб наймати в Києві готельку на околиці, як це робили багато з тих, кого я знав. Вони тікають не від того, що немає гарячої води. Вони тікають від Тої, що носить молоко, від Тої, яка підглядає у щілину й переповідає іншим, що вона там побачила. Від Тої, яка носить овочі та яйця, щоб оплатити собі законне право підглядати.
І він повертався до будинку, і сідав до столу, і розгортав «Так казав Заратустра», і читав, що треба мати хаос у душі, щоб народити танцюючу зірку. І йому здавалося, що в його душі якесь пійло для свиней, яке навіть не може зватися романтичним словом хаос.
Допомогла, як завжди в цьому дурному світі, брехня, а не линва, напнута над прірвою, і не воля життя. Одного дня він сказав їм, що міг би поїхати додому й чекати в місті, поки прийде його право отримати спадок. Але в Києві в нього дуже маленьке помешкання, тож хворі батьки мимоволі заважають йому. А він пише дисертацію. І він ширше розчинив двері з кухні до північної вітальні й показав ірівчанкам свою друкарську машинку на столі, яка тоді переконала жінок у тому, що він-таки працює над чимось дуже важливим, чого їм збагнути не дано.
— То ви професором будете? — спитала Жінка овочева.
— Я буду кандидатом наук, а професор — це той, хто викладає в університеті.
— А мій син вчиться в університеті в Києві! Теж, здається, збирається писати дисертацію, — похвалилася Та, що носить молоко.
— Коли пишеш дисертацію, треба, щоб у домі було дуже тихо. Бо навіть найменший звук відвертає увагу, — пояснив Євген.
— Але ж вам треба готувати їжу!
— Коли я сам собі готую їжу, то продовжую думати нам тим, що написав або що прочитав.
— А яка тема вашої дисертації? — несподівано продемонструвала свою грамотність завучка Галина Дмитрівна.
— Тендерний аналіз повсякденних культурних практик пострадянського соціуму, — не розгубився він.
— А що ж воно таке — тендерний аналіз? — недовірливо спитала Та, що носить молоко.
— Коли я захищу дисертацію, то неодмінно подарую вам автореферат. І там усе буде дуже добре пояснено, — відповів він, чим дуже потішив жінок, і вони пішли з генеральського дому, притискаючи пальці до губ: тссс!
А наступного дня все одно заявилися до нього. Тоді він зробив відчайдушний крок, запропонував їм гроші за їхні харчі. Грошей у нього було мало, і він розраховував, що вони відмовляться. Так і сталося. Вони сказали, що все одно будуть закопувати в землю ті овочі. То чого б не підгодувати майбутнього кандидата наук?
Поступово жінки перестали дратувати його. Чи то вони стали менше бувати в нього, чи то він звик до них, навчився не слухати їхню тріскотню, відповідати односкладово, мовляв, обдумує подальший розділ дисертації.
І після марнотних днів наставали тихі вечори. Вдалині брехали собаки, іноді скрикував потривожений птах, і йому здавалося, що це якось було пов’язано з його думками, які водночас і мучили його, і полегшували його стан. Він думав про все на світі. Він думав про людей, з якими його єднала доля. Думав про Ладу, з якою він мав стільки неймовірних хвилин, годин, днів, місяців, а от усе минуло, і він згадує її спокійно, без хвилювань, без почуття вини та без гніву, взагалі без почуттів! Думав про свого сина Мирослава. Люди стільки сенсу покладають на дітей, так хочуть їх. І він нічого не мав проти. Але в нього народився син, і це не викликало в нього ніяких почуттів. Коли він раніше відсторонено думав про дитину, яка колись в нього буде, то був готовий самовіддано допомагати жінці, котра її народить. Але дитина десь там, на Пушкінській, а він тут, на селі, за сто кілометрів. Сталося так, як сталося. Маємо те, що маємо, вигулькнув у його голові афоризм першого президента незалежної України і вмить боляче знизив рівень його рефлексій, який він так рвався підняти до висот гірського розрідженого повітря.