— Фітонциди, — не відставали Щусі.
Самусі ж, упевнено заволодівши пріоритетом, першими й сполошилися:
— Фітонциди? А що воно?
— Еге ж, що воно? — й собі, хоч і мляво, поцікавилися Щусі.
— Фітонциди, — пояснив охоче архітектор, — це такі речовини, які сосна виділяє в повітря. Дуже корисні для здоров’я.
— Значиться, ми житимемо серед цих… фітонцидів? — поспитав Демид Самусь.
— А чого це ви, а не ми? — здивувався найстарший із Щусів.
— Того, що ми — це ми, — пояснив їм Денис Самусь і припечатав своїм незаперечним: — Все правильно!
— Ні, неправильно! — заревли Щусі. — Це наш куток!
— Ні, наш!
— Горлохвати!
— Самі ж горлохвати!
— Ще наш Карпо Самусь!
— Щусь, а не Самусь!
— Щусі голодранці, а Самусі були козаки!
— То Щусі козаки, а ви дьогтярі!
— Ми козаки!
— А таки ж ми!
— Та погляньте на себе!
Доведеться перервати цю вельми цікаву суперечку, хоч це й порушить хронологію або плин розповіді.
Навіщо переривати? Та щоб уявити собі представника Самусів або представника Щусів отим, як писав наш дуже шановний письменник, чепуруном і галанцем, зодягненим так, що аж очі боліли дивитися на нього, бо все на нім мерехтіло й рябіло. На голові шапка, схожа на єпископську митру, бо ж козак волів радше вийти поміж люди без штанів, ніж бодай без драної бирки на голові чи в руках. На ногах, чи де там треба, — рясні шаровари, пошиті ліктів так із двадцяти або й з повних тридцяти шести англійського сукна (бач, де ховаються первісні джерела прибутків англійських капіталістів!), з матнею мало не до самої землі, а в матню засунуто чималий жмут полину, щоб вигнати зайвину (тільки зайвину, зауважте!) бліх. На тулубі ж, або на корпусі, висловлюючись по-вченому, — черкеска штофна, зелена — аж очі вбирає! — черкеска, по якій пущено «трави», себто розводи, ще й з брижами ззаду, з невеликими оксамитними жовтими закаврашами, що трималися на срібних гапликах, вся цяцькована золотими гудзями та шнурами. На крючечках, попришиваних до черкески, почіпляно по пістолю, поперек обкручений малиновим поясом з турецької єдвабної шалі — чверті зо дві завширшки та аршинів п’ятнадцять завдовжки, з золотими пацьорками, які теліпалися на череві, а за пояс той ввіткнуто кинджал, та ще прилаштовано срібну мережану порохівницю, а тоді ще й шаблю на двох кільцях. А поверх усього того (ще забули ми про чоботи, але про них сказано, що вони червоні, саджені, може, й самоцвітами чи там чим бог послав, сап’янові, м’які, як сон, як дим і туман) незмінний і неодмінний жупан, без якого ніякий козак не козак, широкий, довгий, з тонкою дротяною сіткою всередині, котра мала захищати козака від удару шаблі ворожої, жупан кармазиновий, як жар червоний, гаптований, з гудзиками щирозлотними — на полах, на рукавах, на розпорах вильотів, попрорізуваних там, де згинається лікоть, так, щоб можна було просовувати в ті вильоти руки, і тоді на кожній руці виходило мовби по чотири рукави, що два з них лежали, а два вільно метлялися позаду.
Уявити отаку мальовничу й, прямо скажемо, малореальну постать, дивлячись на сучасного Щуся або Самуся, було незмога, для самодіяльної сцени, для драмгуртка чи для танцювального ансамблю ще б сяк-так, але до передового колгоспного виробництва воно ніяк не тулилося навіть у тому випадку, коли б ми твердо домовилися, наприклад, відновити й відродити таке архаїчне поняття, як «кум».