— У писаному покої.
Горе вже приходило до Обителі Марії. Певні черниці під управлінням Жоєзи де Мордон, тітки Агнеси, здійняли гучний скандал, користуючись тим, що болячки абатиси заважали тій тримати свою паству під наглядом.
Всі погоджувалися, що це була насамперед провина молодих черниць. Багато хто зауважив, із якою завзятістю вони перетинали Клеркенвель, аби сповідатися священикам, що мешкали в пріораті, й невдовзі стало ясно, що сповідь не є їхньою головною метою. Келар пріорату сказав абатській кухарці, що хтось бачив, як черниці танцювали й грали на лютнях; як він висловився, «диявол танцював на їхніх головах». Деякі черниці повісили собі на шиї намистечка з дзвониками, через що кухарка прозвала їх «чортячими коровами». Казали, ніби господиня новеньких черниць зі співчуття викинула свою лозину та приєдналася до своїх підопічних у цих пустощах. Відсутність кількох юних черниць на вечірні та повечірні також не лишилася непоміченою. Дама Жоєза де Мордон страждала на параліч і ніяк не бажала зрозуміти серйозність подібних донесень.
Але зрештою безлад набув таких масштабів, що пріор Св. Івана був змушений замовити секретну аудієнцію з єпископом Лондонським. Єпископ одразу ж вирушив із офіційним візитом, нагадавши пріорові рядки: «і зa злом їхніх учинків верни їм заслужене ними», та особисто допитав кожну черницю в абатстві Св. Марії. Під час цих бесід виявилося, що поміж ченцями й черницями справді спостерігалося чимало бігання стрибання й літання, не кажучи вже про задирання й зазирання. Але були й інші відхилення. Деякі черниці зізнались у таємних зустрічах із монастирськими служниками в будівлі для возів та пекарні; навіть сама церква стала місцем побачень. Громадяни часто казали, що черницям притаманний потяг до втіхи, аж ось народний поговір отримав остаточне підтвердження. В результаті кухаря, брамника, садівника та пастуха було звільнено, а заблудних черниць із ганьбою відправили до інших монастирів. Якщо вірити єпископові, він сподівався, що коли їх буде розсіяно, їхній розпал охолоне.
Одначе найскандальніше відкриття було зроблено пізніше, коли завідувачка лазарета, сестра Еглантина, повідомила про систему підземних ходів між пріоратом і абатством. їх було споруджено ще до заснування двох обителей, і встановити їхнє первісне призначення було неможливо, але останніми роками вони використовувались як зручний засіб пересування для тих, хто не бажав бути поміченим нагорі. У таємному донесенні єпископа, надісланому в Рим, також повідомлялося, що певні немовлята, народжені від незаконного шлюбу черниць і ченців, утримувались у цих катакомбах, допоки доростуть до такого віку, аби без ґвалту приєднатися до життя відповідних релігійних закладів. Такою дитиною й була Клариса, чия поведінка наразі так турбувала спокій Агнеси де Мордон.
Він розсміявся й вітально змахнув капелюхом; його пір'я вже було вмочене в крові пріора. Черниці побоювалися зґвалтування, але зазнали лишень декількох гучних масних жартів. Абатство пощадили, але за три місяці літня абатиса померла від апоплексії. Останніми її словами були: «Він зняв голову швидше, ніж одягнув капелюха».
Агнеса де Мордон поправила вуаль і плат, аби вони як слід закривали лоба, довгою стрічкою прив'язала свою мавпочку до основи стільчака та, підхопивши патерицю, вслід за сестрою Ідонеєю рушила кам'яними сходами до їдальні Перш ніж говорити з сестрою Кларисою, вона хотіла переконатися, що всі інші перебувають у спокої. Вона знайшла черниць за трапезою. Сестра Бона, субканторка, зачитувала вголос із «Містичної лози», патякаючи про п'ять дарувань — слух, зір, нюх, дотик і жування. Коли ввійшла Агнеса, вона затнулась, а всі інші підвелися з-за столів.
Сестра Ідонея м'яко ступала позаду. Коли вони вийшли з їдальні через бокові двері, вона послизнулася на бруківці. — Не слід ходити в мокрому взутті, — Агнеса ледве стримувалась, аби не порснути сміхом. — Каміння тут воістину карколомне.
Сестра Клариса стояла в кутку, схрестивши руки на грудях.
— Де ж ошатні плаття, де м'яка білизна, де мавпочка, що грається з кільцем? — Абатиса промовчала — Агнесо, ти зачнеш од святого й народиш п'ятого євангеліста. — Хоча Кларисі було всього вісімнадцять, у її голосі вже відчувалася невмолима владність.
Агнеса спіймала себе на тому, що починає тремтіти.
— Послухай, василіску, я відправлю тебе нести покуту серед прокажених Сент-Джайлза.
— А я навчу їх слів Ісуса-квіткаря.
— Неправда. Ти — оповідачка диявола.
— Хіба то диявол розповідає мені про короля? Хіба то диявол пророкує його руїну?
— Свята Богородице! Матір брехні!
Натомість Агнеса запросила юну черницю до свого покою.
Клариса розсміялась уголос.
— Очистіть мене ревенем, мадам.
— Так. Я сню про проклятих.
Агнеса проігнорувала її небезпечну відповідь.
— Інколи сновидіння називають зустріччю. То що ж являється тобі?