«Тату?..»
Біллі Піліґрім знову заплющив очі.
Біллі був такий немічний, що навіть не пішов на похорон своєї дружини. Хоча на той час, коли її ховали в Іліумі, він уже був при тямі. Після того він майже нічого не казав, новина про смерть Валенції не викликала в нього особливої реакції, повернення Роберта з війни для нього пройшло непоміченим, ну і так далі. Одне слово, всі вважали, що він тепер перетворився на овоч. В родині обговорювали перспективу операції, але не тепер, а потім, якесь хірургічне втручання, яке б поліпшило циркуляцію крові в мозку.
Але насправді ця апатія була лише ширмою. За нею ховався розум, який булькав, пінився і спалахував від ідей. Він подумки писав листи і накидав стислий план лекцій про літаючі тарілки, про те, чому не варто зважати на смерть, і про справжню сутність часу.
Професор Рамфурд був переконаний, що голова у Біллі більше не варить, тому він не боявся, що той його почує, і казав зовсім жахливі речі. «Чому вони не дають йому здохнути!» - запитав він у Лілі.
«Я не знаю», - відповіла та.
«Хіба ж це людина? Лікарі мусять лікувати людей. Вони мусять відправити його до ветеринарів або до садівників, що обрізають дерева. Хай вони займаються ним. Подивися на нього! Й це наша медицина називає життям! Як чудово, ге?»
«Я не знаю», - сказала Лілі.
Якось Рамфурд розмовляв з Лілі про бомбардування Дрездена, і Біллі чув ту розмову. З Дрезденом у Рамфурда була маленька заковика. Його однотомна історія авіаційних частин Сухопутних військ США у Другій світовій війні мислилася як скорочений варіант «Офіційної історії авіаційних частин Сухопутних військ у Другій світовій війні». Але у двадцяти семи томах «Офіційної історії» не було майже нічого про бомбардування Дрездена, хоча ця операція і скінчилася неперевершеним успіхом. Ступінь цього успіху всі ці роки, що минули після війни, лишався таємницею, проте не для всіх, а лише для американського народу. Німці, звичайно, про це знали, і росіяни, що окупували Дрезден після війни і які й досі залишаються там, теж про це знають.
«Американці нарешті почули про Дрезден, - раптом оголосив Рамфурд, двадцять сім років після бомбардування. - Багато хто з них знає, що там було набагато гірше, ніж у Хіросимі. Тому я мушу щось зазначити про це у своїй книжці. З погляду офіційних джерел Військово-Повітряних сил це абсолютно нова інформація».
«А чому вони так довго про це мовчали?» - запитала Лілі.
«Боялися, що наші слабодухи, - пояснив Рамфурд, - почнуть скавучати, мовляв, а чи треба було все це робити».
І тут Біллі подав свій сповнений розуму голос. «Я там був», - сказав він.
Рамфурдові було важко серйозно сприймати Біллі, тому що для Рамфурда Біллі так довго був повним казна-чим, що він уже подумки поховав його і викинув з голови. І тепер, коли Біллі сказав щось дуже чітке і доречне, Рамфурдові вуха відмовилися це сприйняти. Для них це була якась бридня, мовлена незрозумілою мовою, яку не варто вивчати. «Що він сказав?» - спитав Рамфурд.
Лілі була змушена перекладати для нього те, що сказав Біллі. «Він сказав, що він там був», - пояснила вона.
«Де він був?»
«Я не знаю», - відповіла Лілі. «Де ви були?» - запитала вона в Біллі.
«В Дрездені», - відповів Біллі.
«У Дрездені», - переповіла Лілі Рамфурдові.
«Та він просто повторює все, що ми кажемо», - пояснив Рамфурд.
«А-а ...» - сказала Лілі.
«Це в нього ехолалія».