«І не зі мною, мудак ти, - подав голос хтось інший. - Бо ти завжди горлаєш уві сні. Й костиляєшся».
«Правда?..»
«А що - ні? Ще й скиглиш».
«Серйозно?»
«Іди, щоб і духу твого не було тут!»
І тут весь вагон на різні голоси затягнув сумну пісню. У кожному кутку знайшлися свідки того, яке страшне каліцтво заподіяв їм Біллі Піліґрім, поки вони собі спали. І кожен із них вимагав від Біллі, щоб і духу його біля них не було.
Отже, все, що лишалося Біллі, це або спати навстоячки, або зовсім не спати. А тоді їм припинили подавати їжу через віконця, і кожен наступний день, і кожна наступна ніч ставали все холоднішими і холоднішими.
На восьмий день сорокарічний волоцюга сказав Біллі: «Це херня. Я можу пристосуватися до будь-яких умов».
«Правда?» - спитав Біллі.
А на дев'ятий день волоцюга помер. Отаке. Його останніми словами були: «Хіба ж це голод? Хіба це мороз? Це - херня».
Між дев'ятим днем і смертю, мабуть, був якийсь зв'язок. Бо на дев'ятий день у вагоні попереду сталася ще одна смерть. Там помер Роланд Вієрі внаслідок гангрени, яка почалася в його покалічених ногах. Отаке.
Вієрі, охоплений гарячкою, у повній маячні, без угаву торочив щось про трьох мушкетерів і, усвідомлюючи близьку смерть, просив усіх і кожного зв'язатися з його родиною у Пітсбурзі і передати їм дещо. Перш за все він хотів, щоб за нього помстилися, тому він знову і знову виголошував ім'я того, хто його вбив. І кожен, хто був тоді з ним у вагоні, назавжди затямив ім'я того лиходійника.
«Хто мене вбив?» - раз по раз волав Роланд Вієрі.
І там не було таких, хто б не знав відповіді на це запитання. Відповідь була проста: «Біллі Піліґрім».
Ну і от...
На десяту ніч скобу вагона, в якому тримали Біллі, вистромили із засува, і двері розчахнулися. Біллі Піліґрім у позі розіп'ятого мученика під гострим кутом звисав з балки. Однією клешнею, яка мала колір біло-синього мармуру, він з останніх сил тримався за ребра вентиляційного вікна. Коли двері відчинилися, він кашлянув, і від того з його заднього отвору випорснула коричнева кашиця. Й це відбулося відповідно до третього закону динаміки, який відкрив сер Ісаак Ньютон. Цей закон доводить, що на кожну дію існує протидія, яка має таку саму силу, але яка спрямована у протилежному напрямку.
Цей закон широко застосовують у ракетобудуванні.
Потяг зупинився на колії, що підходила під в'язницю. Цю споруду будували як табір винищення для російських військовополонених.
Охоронці, перехняблюючись на всі боки і приязно погукуючи, немов сови, зазирали всередину вагона. Їм ще ніколи не доводилося мати справи з американцями, але вони, безумовно, мали великий досвід роботи з подібним вантажем. І вони знали, що ця біомаса є, по суті, тихоплинною рідиною. На неї не треба горлати, вона й сама тектиме на світло й на звук заспокійливого воркування. Особливо у темряві ночі.
Єдиним джерелом світла тут була маленька тьмяна лампочка, яка звисала з високого стовпа на іншому кінці станції. В морозній тиші відлунювали лише голоси охоронців, які воркували, мов горлиці. І людська рідина потекла. Вона спочатку накопичувалася у дверях вагонів, а тоді ляпала на землю.
Біллі був передостаннім з двоногих, які дісталися до дверей. Останній був волоцюга. Він уже не був здатний ні текти, ані ляпатися. Він уже не був рідиною, він перетворився на камінь. Отаке.
Біллі не хотілося зістрибувати з вагона на землю. Він не сумнівався, що варто йому зробити це, як він розсиплеться на друзки, немов скло. Й охоронці, все ще воркуючи, допомогли йому зійти. Вони поставили його на землю і розвернули обличчям до потяга. Тепер це був дуже куций потяг.