Батько з'явився до нас один: неголений, у піжамі, його трусило, наче в пропасниці, і обличчя судомило. Нас із Елізою трохи спантеличило, що наш тато не здавався нітрохи щасливішим. Ми привіталися з ним не лише англійською, але й кількома відомими нам іноземними мовами.
Саме на одне з таких іноземних привітань батько зрештою відповів.
— Бонжур,— промимрив він.
— Прошу сідати! Прошу сідати!— весело вигукнула Еліза.
Бідолаха так і сів.
Звісно, його пригнітило відчуття провини: протягом тривалого часу з розумними дітьми — плоттю від його плоті — поводилися, мов з ідіотами.
Гірше того. Досі батькова совість і всі його порадники запевняли, що він не може любити нас, оскільки самі ми нездатні на почуття і нас просто немає за що любити. Але тепер він повинен буде любити нас, а батько відчував, що це йому над силу.
Він з жахом відкрив те, про що мати здогадалася, навіть не вийшовши до сніданку: розум і лагідність у оболонці таких потвор, як ми, зробили нас ще бридкішими.
Ні батько, ні мати не були в цьому винні. Та й ніхто, зрештою, не був винен. Бажати якнайскорішої смерті таким виродкам, як ми з Елізою, було для людини так само природно, як скажімо, дихати. Це був інстинкт.
І ось ми з Елізою надали тому інстинкту нестерпного трагізму.
Не усвідомлюючи, що робимо, Еліза і я перенесли одвічну відразу до монстрів на нормальних людей. Ми вимагали поваги до себе.
Серед загального збудження наші з Елізою голови роз'єднались і віддалилися на відстань кількох кроків. Тому ми одразу стали мислити гірше.
Гострота нашого спільного розуму настільки притупилася, що ми навіть подумали: наш татусь просто ще не зовсім прокинувся. Отож ми умовили його випити кави і спробували розбудити його, співаючи йому пісеньок та загадавши кілька відомих нам загадок.
А потім Еліза підвелася, схилилася над татом, узявшись руками в боки, й почала ніжно докоряти йому, немов дитині.
— Боже, який же ти сонько!— лагідно бубоніла вона.— Який же ти сонько!
Саме тієї миті з'явився доктор Стюарт Ролінгс Мотт.
Хоча доктора Мотта й сповістили по телефону про наше з Елізою переродження, для нього цей день начебто нічим не відрізнявся від інших. Він і почав його зі свого буденного запитання:
— Ну, як ми сьогодні себе почуваємо?
На що доктор Мотт уперше почув від мене доладне речення.
— Та ось тато ніяк не хоче прокидатися,— поскаржився я.
— Справді?— перепитав лікар, винагородивши мене ледь помітною усмішкою за мою змістовну репліку.
Доктор Мотт виявився настільки тактовною людиною, що одразу змінив тему розмови і звернувся до Овети Купер. Очевидно, її матері трохи нездужалося там, у селищі.