Протягом тривалого часу я слухав свого дядечка й не рипався стрибати. Та зараз я щось не певен. У газетах попереджають про загрозу терористичних нападів у вигляді листів із сибірською виразкою, повідомляють про смертельно небезпечні нові штами вірусів та бактерій, що викликають менінгіт, а єдина втіха, яку вони можуть запропонувати, це купони зі знижкою на 20 центів на дезодорант для усунення неприємних запахів під пахвами.
Не мати ніяких турбот, аніякого жалю — це доволі спокусливо. Стільки крутих діток з моєї школи обрали за краще підсмажити власні мізки, що здається — залишилися тільки невдахи. Лише невдахи та придурки від природи. Ситуація настільки жахлива, що я став безперечним кандидатом на те, щоб виступити з прощальною промовою на випускних урочистостях. Ось, власне, чому дядечко Генрі відправляє мене куди подалі. Гадає, що, переселивши мене до Твін-Фолс, зможе відвернути неминуче.
Отож, ми сидимо в аеропорту і чекаємо біля брами, коли оголосять посадку на наш рейс. Я відпрошуюся до туалету. У чоловічій вбиральні вдаю ніби мию руки, щоб глянути на себе у дзеркало. Мій дядечко якось запитав мене, чому я так часто дивлюсь у свічадо, і я відповів йому, що не так з фанаберії, як з ностальгії. Кожне люстро демонструє мені ту дещицю, що зосталася від батьків.
Я треную усмішку своєї мами. Зазвичай люди не тренують свого усміху посмішки в достатній мірі, тому коли більшості необхідно удавати щасливий вигляд, вони нікого не можуть пошити в дурні. Я муштрую свою усмішку повсюдно, адже ось воно що: це ж мій квиток до славного щасливого майбуття, до роботи у фастфуді. На відміну від прісного життя всесвітньо відомого архітектора чи кардіохірурга.
Відкриваючи контейнер, я автоматично запускаю сигнал тривоги і вмикаю проблискове червоне світло. Швидко, перш ніж прибіжить якийсь герой-рятівник, я влітаю з дефібрилятором до туалетної кабінки для інвалідів. Сидячи на унітазі, я прикидаю, як відкрити контейнер. На його кришці надруковано інструкції: англійською, іспанською, французькою та ще й картинки намальовано, як у коміксах. «Дурньобезпечно» — аякже! Якщо забаритися, ця опція зникне. Невдовзі дефібрилятори замикатимуть на ключ, а коли вони будуть вилучені з відкритого доступу, то залишаться хіба що в парамедиків «швидкої».
Ось воно, у моїх руках, — моє безмежне дитинство. Моя особиста «Машина Блаженства».
Мої руки розумніші за інші частини мого тіла. Мої пальці знають, як просто зняти папір з електродів і приклеїти їх до моїх скронь. Мої вуха знають, як розпізнати голосне «біп!», яке означає, що пристрій повністю заряджений.
Мої великі пальці знають, що краще. Вони шмигляють по великій червоній кнопці. Начебто, це — відеогра. Немовби кнопка, у яку президенту досить тицьнути, щоб спалахнула ядерна війна. Одне лише «тиць» — і тому світу, котрий я знаю, гаплик. Розпочнеться нова реальність.
Бути чи не бути. Найбільшим Божим даром тваринам є те, що їм не треба робити вибір.
Щоразу, коли я розгортаю газету, мене негайно нудить. А пройде лише якихось десять секунд, і я не буду більше вміти читати. А ще ліпше те, що мені воно буде по барабану. Бо я не знатиму ні про глобальні кліматичні зміни, ні про рак, ні про масові вбивства, ні про атипову пневмонію, ні про деградацію екосистем, ні про релігійні конфлікти.
Аж ось по системі оповіщення аеропорту викликають моє ім’я. Що ж, навіть своє ім’я я більше знати не буду.
Побачивши мене, бізнесмени перестають котити на роликах свою ручну поклажу. Люди, що родинами летять на відпочинок, розкривають широко руки і завертають своїх дітей в інший бік. Якийсь хлопець вважає себе за героя. І тому він бадьоро горлає: «Усе буде добре!» Він мені каже: «У тебе є все, заради чого варто жити».
Хоча ми обоє розуміємо, що він — пустобрех.
Моє обличчя упріває так сильно, що електроди можуть зісковзнути. Це — мій останній шанс сказати все, що у мене накипіло, і я, коли всі на мене наводять оком, мушу відкритися: а я не знаю, чи щасливий це кінець. І я не знаю, як усе владнати. Двері в головну залу відчиняються, і до неї вриваються бійці служби внутрішньої безпеки. А я відчуваю себе одним з тих ченців-буддистів у Тибеті чи де ще там, який розплескує на себе бензин, а потім перевіряє, чи запальничка на ділі працює. Як незручно буде вимоклому в бензині просити сірника у випадкового перехожого, тим більше що сьогодні так мало людей палить. Я зараз посередині головної зали аеропорту, і з мене капає не бензин, а піт. Піт заливає очі, а думки мої рояться без ладу, одна збиває іншу.
Тут негадано з’являється мій дядечко, хапає мене за руку і каже: «Знай, Треворе: якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Він стискає мою руку, я стискаю червону кнопку. Кажу йому, що це ще не трагедія. Я кажу: «Я буду любити тебе і далі, дядьку Генрі … Просто не знатиму, хто ти».
У голові мої останні думки, то — молитви. Я благаю, щоб акумулятор був повністю заряджений. Щоб там вистачило напруги, аби стерти той факт, що я щойно перед кількома сотнями незнайомців вимовив слово «любов». Ба гірше, я сказав це своєму дядькові. І свою провину я ніколи виправити вже не зможу.
Більшість людей, замість прийти мені на допомогу, дістають свої телефони і давай знімати відео. Усі борюкаються за найкращий ракурс. Це дещо мені нагадує. Нагадує мені вечірки на дні народження і на Різдво. Тисячі спогадів пролітають переді мною востаннє, і це те дещо, що я також не передбачив. Мені не шкода, що я втрачу освіту. Мені не шкода, що я забуду власне ім’я. Та мені бракуватиме однієї малої дещиці: того, що я пам’ятаю про батьків.
Очей моєї мами, носа та лоба татка — їх уже немає, а якщо і є — то лише в рисах мого обличчя. І мені боляче від думки, що більше їхні риси я не впізнаватиму в собі. Натисни я кнопку — і вважатиму своє відображення тільки своїм.
Дядечко Генрі повторює: «Якщо ти зробиш боляче собі, ти зробиш боляче мені». Я кажу: «Я все одно зостануся твоїм небожем, просто більше про це не знатиму».
З доброго дива підходить до нас якась пані й хапає дядька Генрі під іншу руку. І ця нова особа каже: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Хтозна-хто інший хапає за руку цю пані, а хтось своєю чергою вхоплює і цього когось зі словами: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені». Незнайомі між собою люди простягають руки і хапають незнайомців, утворюючи вервечки та ланцюжки, аж поки ми всі не стаємо з’єднані. Неначе ми молекули, що кристалізуються в розчин у класі органічної хімії. Кожен тримається за когось, і всі тримаються за всіх, і їхні голоси повторюють той самий вигук: «Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені… Якщо ви зробите боляче собі, то зробите боляче й мені…».
Ці слова утворюють повільні хвилі. Як під час рапіди, їхній відгомін поволі віддаляється від мене, розносячись угору і долі по головній залі в обидва боки. Кожна особа бере за руку іншу, яка бере за руку третю, котра вже тримає за руку мого дядька, який тримає мене за руку. Все так і відбувається. Звучить банально, але це лише тому, що слова роблять зужитим усе справжнє. Тому що слова повсякчас спотворюють те, що ви намагаєтеся сказати.
На екранах телевізорів показують, як люди надворі, на парковках і в зонах примусової евакуації тримаються за руки. Утворюють зв’язки. Люди завантажують одне одному відео, люди, що стоять за кілька миль, але й досі під’єднані до мене.