Тієї миті гнів Півня взяв гору над любов’ю до вчительки. Якби міс Скот на ділі за них дбала, то вона б ні за що не перевела б їх у шостий клас. Півень був певен: міс Скот просто перекладає свої проблеми на плечі іншого вчителя. Вона їх кидає напризволяще. Тут кров прилила до обличчя Півня, все його тіло стяглося в ярий кулак злоби, і він загорлав: «Ах ти, сука!»
Трубкозуб та Заєць вирячили на нього очі. Витріщилася на нього й міс Скот. «Як ти можеш нас переводити до шостого класу? — висунув претензію Півень. — І ти ще називаєш це наукою?» Саме тому, що Півень так сильно її любив, він підбіг до учительського столу і стусаном скинув з нього картонну коробку. Розкидаючи фотографії та пам’ятні подарунки по підлозі, Півень товк їх каблуками черевиків, рвав їх та шматував і при цьому кричав: «Блядське-суче-прибабахане-дебільне-х…ве стерво!»
Коли все було понищено, Півень, важко дихаючи та обливаючись потом, затих, чекаючи на реакцію. Міс Скот не заплакала. Ніхто не заплакав. Це вже був прогрес, якщо це можна було так назвати. «Ви до шостого класу не переходите», — мовила вона. І, не намагаючись навіть зібрати пошкоджені речі, міс Скот взяла своє пальто зі спинки стільця і просунула руки в рукави. Застібнула ґудзики. Потім висунула шухляду шафи для документів і дістала звідти свою сумочку. «У мене, попри всі мої найкращі зусилля, три учні не опанували програму, — сказала вона, рвучко розкриваючи блискавку сумочки і вивуджуючи звідти кільце ключів. — Через те я втратила роботу». Не звертаючи уваги на безлад під ногами Півня, вона підійшла до дверей, відчинила їх, переступила через поріг і зникла з їхнього життя. Назавжди і без вороття.
А Півень, Заєць та Трубкозуб замість перейти до шостого класу перейшли до марихуани. Слід зазначити, що хлопці набули великого вміння бити байдики і клеїти дурня, тому другий рік у п’ятому класі минув значно легше й непомітніше. Настільки, що трійця навіть не вивчила імені їхньої нової вчительки. Вони повернулися до своїх власних батьків. І вперто домагалися свого.
Наступного року замість перейти до шостого класу вони перейшли до болезаспокійливих ліків, які видають лише за рецептом. Тепер вони були дванадцятирічні велети, що підносилися над ліліпутами, їхніми малорослими десятирічними однокашниками. Зараз серед п’ятикласників вони гляділися неповороткими бовдурами-переростками. І ніхто не вважав їх за героїв; і ніхто не звертав на них ані крихти уваги аж до одного конкурсу з правопису, коли Півень слово «квитанція» написав через два «і» й випадково почув, як хихикає Гну. Коли ж настав час великої перерви, Півень, Заєць та Трубкозуб тріумфально пропарадували на ігровий майданчик, де по черзі взялися частувати стусанами зарюмсану фізіономію Гну. Само собою, що це Гну нікому про це не скаже, а якби й бовкнуло, ну… то й що з того? Те, що їх можуть перевести з п’ятого класу, більше вже не наганяло на них страху, а щоб підсилити власну дурість, троє друзів сіли у потаємному куточку за смітником — «забити косячок».
Вони курили марихуану і гоготіли, теревенячи про те, чого собі накуплять, як загрібатимуть гроші лопатою. А коли Півень, розлігшись на траві майданчику, розтягнувся, щось гостре штрикнуло його в спину. Він помацав довкола і знайшов, що це було: невеличку фігурку з короною на голові… він майже впізнав її, хоча й не зовсім. Отож Півень показав цю штукенцію Зайцеві та Трубкозубу, проте вони лише похитали головами. Ніхто не міг напевне сказати, що воно таке. Тоді Півень лизнув її язиком і спробував на зуб, а відтак оголосив, що фігура зроблена з чорної пластмаси. Тож Трубкозуб висунув пропозицію розплавити її і з цією метою чиркнув дерев’яним сірником. Коли невеличка корона зайнялася, то вона, опливаючи, палала синім полум’ям і шибала в ніс смородом, подібним до запаху фекалій та горілого волосся. Однак хай що це було, воно чаділо ядучим димом, отже, без зайвих роздумів усі троє друзів схилилися до нього й заходилися вдихати.
Генк стоїть, прилаштувавши одну ногу на крок попереду другої, переносячи всю вагу свого тіла на кінцівку. Він опускається на ту ногу, що стоїть позаду, він низько присідає на неї, згинає коліно, а його тулуб, плечі й голова викручуються й відсуваються якомога далі від носка ступні, виставленої вперед. Генк завмирає, видихає, а тоді різко випростовує зігнуту ногу, викручує стегно й кидається всім тілом уперед. Тоді викручує тулуб і викидає вперед плече. За плечем — лікоть. За ліктем — зап’ясток. Уся його рука описує траєкторію по кривій, наче батіг, що їм ляскають худобу. Усі його м’язи напружуються, рука вилітає поперед тіла, і тієї самої миті, коли Генк уже має гепнутися обличчям об землю, його пальці відпускають м’ячик. Яскраво-жовтий тенісний м’ячик, він летить зі швидкістю кулі, він летить, поки не зникає в синьому небі, лишаючи по собі жовтий дугоподібний слід аж біля самого сонця.
Генк жбурляє м’ячик усім тілом — так, як це роблять справжні чоловіки. Лабрадор-ретривер, якого привела Дженні, несеться за тенісним м’ячиком — чорна пляма, що мчить до небосхилу, увивається між надгробками, а тоді, виляючи хвостом, біжить назад і кладе м’ячик біля моїх ніг.
Як я кидаю м’ячик? Ну, я кидаю пальцями. Може, трохи долучаю зап’ясток, але зап’ястки в мене худенькі. Мене ж ніхто цьому не вчив, тож м’ячик долітає до першого ряду надгробків, відскакує від мавзолею, котиться по траві й зникає за чиєюсь могильною плитою, а Генк дивиться на свої ноги, шкіриться, хитає головою й каже:
— Непогана спроба.
З самих глибин свого нутра Генк відхаркує згусток і випльовує таку собі товсту слизьку устрицю в траву, просто мені між босі ноги.
Пес Дженні, наполовину чорний лабрадор, наполовину недоумок, стоїть на місці й позирає на Дженні. Дженні позирає на Генка. Генк позирає на мене й каже:
— То чого ти чекаєш, хлопче? Апорт!
Генк киває головою в той бік, де щез тенісний м’ячик, де він загубився між надгробками. Генк розмовляє зі мною так само, як Дженні розмовляє зі своїм собакою.
Дженні крутить між пальцями пасмо довгого волосся й озирається на порожню парковку, де самотньо стоїть автомобіль Генка. Її спідниця просвічується на сонці, бо на Дженні немає натільної сорочки, і обриси її ніг проглядаються аж до самих трусиків.
— Ми почекаємо. Присягаюся, — каже вона.
Я роблю перший крок і відчуваю, щоб вступив босою ступнею в щось мокре, слизьке, липке й досі тепле. Під п’яткою розмазується плювок Генка, харкотиння просотується між пальцями, і я проводжу ногою по траві, намагаючись його стерти. Позаду мене стоїть Дженні й сміється, а я тягну ногу, піднімаючись схилом до першого ряду могил. Із землі стирчать букетики пластикових троянд. Тріпотять на вітрі маленькі американські прапорці. Попереду мене біжить чорний лабрадор. Він принюхується до мертвих, коричневих місцин у траві, а тоді додає своєї сечі. За рядом могил 1870-х років тенісного м’ячика немає. За 1860-ми — також нічого. Навсібіч від мене простягаються імена мертвих людей. Любі чоловіки. Кохані дружини. Дорогі батьки. Хоч куди кинь оком — усюди ці імена, на які випорожняється собака Дженні, ціла армія мертвого народу, який лежить просто під нами.
Я роблю наступний крок, і ґрунт вибухає, підстрижений моріжок розривається наземними мінами з холодною водою, яка заливає мені джинси й сорочку. Підривний пристрій, начинений чистим, студеним холодом. Приховані прискалки на моріжку фонтанують водяними потоками, які мене сліплять, мокре волосся обвиває голову. З усіх боків на мене ллється холодна вода. За спиною лунає сміх — Генк і Дженні так сильно регочуть, що знесилено падають одне одному в обійми, їх одежа намокає, і тканина обліплює соски Дженні, а внизу викреслюється її кущик. Обіймаючись, вони падають на траву, і сміх замовкає, коли їхні мокрі губи зливаються в поцілунку.
Ось як мертві сцять на нас у відповідь. Тим самим крижаним холодом смерть приходить по нас серед спекотного дня, коли ми найменше цього очікуємо.
Дурнуватий лабрадор Дженні гавкає, хапає пащекою водяні потоки й кусає головку розприскувача біля моїх ніг. Так само несподівано автоматичні прискалки зникають під землею. З моєї футболки скрапує вода. На обличчя стікають струмочки з вогких мотузок, на які перетворилося моє волосся. Джинси геть промокли, вони стали грубими й важкими, наче вилиті з бетону.
М’ячик лежить біля якогось надгробка, лише за дві могили від мене. На тому камені немає ані бруду, ані моху. На граніті видніються нещодавно вигравіювані слова «Коханий чоловік», ім’я «Кемерон Геміш» і дата цього року. Черговий мертвий бідолаха. Я тикаю пальцем і кажу собаці:
— Апорт!