Її голос звучить насторожено. Вона вимовляє ім’я Рейчел так, ніби дає знак комусь іншому, хто стоїть поблизу. Вона питає про Орландо, і Рейчел гарячково намагається пригадати, чи розповідала Джоанні про свою подорож заздалегідь. Рейчел далі вивідує:
— Сподіваюся, Тед не розбестить Рейчел, поки мене немає.
Пауза триває надто довго.
— Ейпріл? — підказує Рейчел. — Моя дочка?
Джоанна каже:
— Я знаю, хто така Ейпріл. — Тепер вона роздратована.
Рейчел не може стриматись:
— Твій Цезар покусав мою дитину?
Дзвінок обривається.
Принаймні, пожежний слідчий розгадав таємницю жахливого запаху, яким тхнуло в їхньому будинку кожної зими. Белінда Карлайл, здогадався слідчий, використовувала розтовчений граніт у каміні замість свого лоточка. Щоразу, як Тед і Рейчел запалювали газ, вони випаровували незліченні кілограми закопаних котячих екскрементів. Агент страхової компанії сказав їм, що цей випадок не має прецеденту. Рейчел помітила, що він силкувався стримати сміх, коли пояснював, що в той момент, коли Рейчел клацнула вмикачем каміна, кішка, певно, саме випорожнювалася.
Глупої ночі Белінда потайки справляла потребу в темряві схожого на маленьку печеру каміна. Вона, мабуть, ніжилася в лагідному теплі від пілотного вогника. Тоді вона почула, як зацвіркотів електричний іскровий запалювач, і тієї ж миті струмені блакитного полум’я кинулися на неї зусібіч.
Саме цей кудлатий, охоплений вогнем демон вирвався з каміна з криком і помчав будинком, підпалюючи усе ганчір’яне на своєму шляху, перш ніж упасти мертвим у шафі нагорі, де Рейчел тримала одяг з хімчистки, загорнутий у займистий пластик.
У суботу Рейчел тричі телефонує додому і застає тільки голосову пошту. Вона уявляє собі порожній будинок. Вона легко уявляє собі, як Тед плаче над лікарняним ліжком. Коли він нарешті бере слухавку, вона просить покликати Ейпріл.
— Якщо ти цього прагнеш, юна леді, — погрожує вона, — то не буде тобі ніякого Різдва, ніяких каруселей і ніякої піци, якщо ти зараз не озвешся.
Вона зупиняється, щоб не напирати надто сильно. Вона звинувачує у своєму поганому настрої подвійний ром з колою, що коштує більше, ніж оздоблений бірюзою пояс з телевізора.
Це все ром. На екрані телевізора гіпнотично виблискує збільшений топаз, що повільно обертається без звуку.
У глибокій тиші Рейчел чує чиєсь дихання. Це не її уява. Це дихання Ейпріл, що вперлася і гнівно сопе, згорнула на грудях пухкенькі ручки й надула почервонілі від злості щічки херувима.
Рейчел розігрує іншу карту:
— Що ти хочеш, щоб матуся тобі привезла? — Хабар, що допоможе усім зберегти обличчя. — Мікі Мауса, — пропонує вона, — чи Дональда Дака?
Вона чує короткий тихий вдих. На мить дихання переривається, і далекий тонкий голос пищить:
— О, татку! — Голос задоволено веде: — Схопи мене за волосся, татку! Вжар мене в дупу!
Це не Ейпріл. Це пожильці з сусіднього номера, їхні голоси, що пробиваються крізь стіну.