Ця заява заспокоїла тривогу суспільства. Вона також справила інший вплив, можливо, й не передбачений автором. Вона глибоко змінила дух діяльності Компанії. Мені залишається дуже мало часу; нас попередили, що корабель готовий до відплиття; але я спробую пояснити, що відбулося далі.
Хоч це й може здатися неймовірним, проте ніхто до того часу не намагався створити загальну теорію ігор. Вавилонянин не схильний до умоглядного аналізу. Він шанує присуди випадку, довіряє їм своє життя, свої надії, свій панічний жах, але йому ніколи не спадає на думку дослідити лабіринти його законів або обертання сфер, яке могло б його пояснити. Хай там як, а офіційна заява, про яку я згадав, спричинилася до багатьох дискусій юридично-математичного характеру. З однієї такої дискусії народилося таке припущення: якщо лотерея — це інтенсифікація випадку, періодичне введення хаосу в упорядкований космос, то чи не ліпше було б, якби випадок втручався в хід подій на всіх етапах жеребкування, а не лише на одному? Хіба не безглуздо, що випадок проголошує комусь смерть, а обставини цієї смерті — потаємність чи відкритість, термін чекання тривалістю в одну годину чи в цілу вічність — залишаються непідвладними випадку? Ці такі слушні сумніви зрештою спричинилися до значної реформи, складні аспекти якої (ще більше ускладнені віковою практикою) можуть збагнути лише певні фахівці, але я все ж таки спробую розповісти про неї, хай навіть лише на рівні її символіки.
Уявімо собі перше жеребкування, що проголошує якійсь людині смерть. Щодо виконання вироку влаштовують друге жеребкування, в якому пропонуються, скажімо, дев'ять можливих виконавців. З цих дев'ятьох четверо можуть ініціювати третє жеребкування, яке назве ім'я ката, двоє можуть змінити свою участь у виконанні нещасливого жереба на участь у щасливому (у пошуках скарбу, наприклад), ще одному випаде доля зробити смерть більш болючою (скажімо, додати до неї ганьбу або прикрасити її тортурами), інші можуть відмовитися від виконання вироку. Це лише загальна схема. У реальності кількість жеребкувань нескінченна. Жодне рішення не є остаточним, кожне розгалужується на інші. Невігласи думають, що нескінченні жеребкування вимагають нескінченного часу; в реальній дійсності вистачає того, щоб час міг нескінченно ділитись, як навчає знаменита притча про Змагання з Черепахою. Ця нескінченність чудово узгоджується з химерними сполученнями чисел Випадку і з Небесним Архетипом Лотереї, яким так захоплюються платоніки... Спотворене відлуння наших ритуалів, здається, досягло й берегів Тибру: Елій Лампридій у своєму «Житії Антоніна Ґеліоґабала» розповідає, що цей імператор писав на мушлях, яку долю визначає він для своїх гостей, відтак хтось із них одержував десять фунтів золота, другий — десять мух, третій — десять байбаків, четвертий — десять ведмедів. Тут варто нагадати про те, що Ґеліоґабал був вихований у Малій Азії священнослужителями бога-епоніма.
Бувають також жеребкування безособові, невизначені за своєю метою: одне з них вимагає кинути у води Євфрату сапфір з Тапробани; друге — відпустити на волю птаха з вершини башти; третє — один раз на сто років прибирати (або додавати) піщинку від тих (або до тих) незліченних, які лежать на березі моря. Наслідки іноді бувають жахливими.
Під благодійним впливом Компанії умови нашого життя насичені випадковістю. Покупець дюжини амфор дамаського вина не здивується, якщо знайде в одній з них талісман або гадюку; писар, який переписує якийсь договір, майже ніколи не відмовиться від того, щоб занести туди якісь хибні дані; я сам у своїй лаконічній розповіді там невиправдано додав трохи блиску, а там — певної жорстокості. А може, також і таємничої монотонності... Наші історики, які є найпроникливішими на світі, винайшли метод виправлення випадку; ходять чутки, ніби застосування цього методу (загалом) приводить до достовірних результатів; хоча, природно, й вони не можуть обійтися без бодай невеличкої дози обману. А проте ніщо так не насичене вигадкою та фантазіями, як історія Компанії... Палеографічний документ, викопаний у храмі, може виявитися продуктом учорашнього жеребкування або жеребкування, яке відбулося сто років тому. Не публікується жодна книга, бодай два примірники якої нічим би не відрізнялися. Писарі дають собі таємну присягу щось пропускати, вставляти, змінювати. Часто застосовується також непрямий обман.
Компанія, з воістину божественною скромністю, уникає будь-якої публічності. Її агенти, що цілком природно, діють таємно; накази, які вона видає постійно (а може, й безперервно) нічим не відрізняються від тих, які поширюються шахраями. Та й хто спроможний похвалитися, що він просто шахрай? Пияк, що несподівано для всіх видає безглузде розпорядження, чоловік, який раптово прокидається зі сну та своїми руками душить жінку, яка спить з ним поруч,— чи не виконують вони таємне рішення Компанії? Така мовчазна діяльність, порівнянна з діями Бога, дає привід для всіляких припущень. Одне з них навіює страхітливу думку, що минули вже сотні років, як Компанія припинила своє існування, і священний безлад, який панує в нашому житті, має суто спадковий, традиційний характер; друге проголошує, що Компанія вічна, й намагається переконати нас, що вона існуватиме до останньої ночі, коли останній бог знищить світ; третє підтверджує, що Компанія всемогутня, проте вона визначає лише дріб'язкові явища: щебетання пташки, появу іржі на металі та пилюки на всіляких речах, короткочасні сновидіння перед світанком. Ще одна версія, проголошувана устами замаскованих єресіархів, стверджує, що Компанія ніколи не існувала й ніколи не існуватиме. Ще одна, не менш підла, примушує нас думати, що не має значення, чи підтверджуємо ми, чи заперечуємо реальність цієї таємничої Корпорації, бо Вавилон — це не що інше, як нескінченна гра випадковостей.
Герберт Квейн помер у Роскомоні; я не особливо здивувався, коли літературний додаток до «Таймса» виділив для нього лише півколонки, призначеної для опублікування некрологів, де я не знайшов жодного похвального епітета, який не був би приглушений (або суворо обірваний) прислівником. «Спектейтор» у відповідному номері, безперечно, не такий лаконічний і, мабуть, більш сердечний, але він прирівнює першу книжку Квейна — «The God of the Labyrinth» — до одного з романів місіс Аґати Крісті, а інші до книжок Гертруди Стайн; як на мене, то ці імена не було ніякої потреби згадувати, й таке порівняння навряд чи сподобалося б небіжчикові. Він, до речі, ніколи не претендував на роль генія; навіть у ті вечори перипатетичних літературних розмов, коли чоловік, який уже примусив потрудитися друкарські верстати, неодмінно розігрує з себе або месьє Теста, або доктора Семюела Джонсона... Він з усією ясністю усвідомлював, що його книжки мають експериментальний характер: якщо вони, можливо, й захоплювали своєю новизною та певною лаконічною щирістю, то аж ніяк не вражали силою пристрасті. «Моя творчість схожа на оди Каулі,— писав він мені з Лонґфорда 6 березня 1939 року.— Я належу не мистецтву, а лише історії мистецтва». На його думку, не було науки, яка стояла б нижче від історії.
Я тут згадав лише про скромність Герберта Квейна; безперечно, що ця скромність не вичерпує його думки. Флобер і Генрі Джеймс привчили нас вважати, що твори мистецтва зустрічаються рідко й вимагають великої праці; шістнадцяте сторіччя (згадаймо «Подорож на Парнас», згадаймо долю Шекспіра) не поділяло цієї невтішної думки. Не поділяв її і Герберт Квейн. Він вважав, що добра література — явище вельми поширене і що чи не кожен вуличний діалог підіймається до неї. А ще він вважав, що естетичний факт не може обійтися без певного елемента подиву, а сама лише пам'ять нікого здивувати не може. З усміхненою щирістю він осуджував «рабську і вперту прихильність» до старих книг... Не знаю, наскільки слушна ця його туманна теорія; знаю тільки, що його книжки заходять надто далеко у своєму прагненні здивувати.
Я дуже шкодую, що дав одній дамі почитати першу з його опублікованих книжок, бо вона, звісно, мені її не повернула. Я вже казав, що то був детективний роман під назвою «Бог лабіринту»; можу тільки додати, що видавець виставив її на продаж в останні дні листопада 1933 р. На початку грудня Лондон і Нью-Йорк були захоплені цікавими й заплутаними сюжетними ходами «Таємниці сіамських близнюків»; лише цьому фатальному збігові я схильний приписувати невдачу роману нашого друга. І почасти (хочу бути цілком щирим) недосконалій майстерності та пустій і холодній помпезності деяких його описів моря. Через сім років я неспроможний точно пригадати всі подробиці сюжету, та ось його короткий план, збіднений, але водночас і очищений моєю забудькуватістю. На перших сторінках ми читаємо про нерозкрите вбивство, в середині відбувається його неквапне обговорення, а на останніх сторінках злочин розкривається. Після того як таємницю вже розгадано, дається довгий ретроспективний абзац, у якому читаємо таку фразу: «Усі думали, що зустріч двох шахістів була випадковою». Ця фраза дає зрозуміти, що розв'язання проблеми вбивства було помилковим. Стривожений читач переглядає відповідні розділи і знаходить інше розв'язання, правильне. Читач цієї дивовижної книжки виявляється проникливішим, ніж детектив.
Іще більше інакодумства знаходимо в «регресивному й розгалуженому романі» «April March», третю (і єдину) частину якого опубліковано 1936 р. Кожен, хто прочитає цей роман, не може не помітити, що йдеться про гру; нехай мені буде дозволено зауважити, що автор ніколи не вважав його чимось іншим. «Цей твір,— казав він мені,— я наділяю істотними характеристиками всякої гри: симетрією, довільними законами, нудьгою». Навіть сама назва роману — це такий собі легкий каламбур: вона не означає «Квітневий марш», а буквально означає «квітень березень». Хтось побачив на цих сторінках відлуння доктрин Данна; сам Квейн у своїй передмові воліє порівняти це з перекинутим світом Бредлі, в якому смерть передує народженню, рубець — рані, а рана — удару («Appearance and Reality» 1897, сторінка 215). Світи, описані в романі «Квітень березень», не регресивні, регресивна сама манера їхнього опису. Регресивна й розгалужена, як я вже казав. Твір поділений на тринадцять розділів. У першому подається двозначний діалог двох невідомих людей на пероні. У другому описано події, що сталися напередодні тих, про які розповідається в першому. Третій розділ, також ретроспективний, описує другий можливий переддень першого; четвертий — іще один можливий переддень. Кожен з цих трьох передднів (які повністю виключають один одного) розгалужується на три власні переддні, абсолютно різні за своїм характером. Таким чином роман складається з дев'ятьох окремих новел; кожна новела — з трьох великих розділів. (Перший розділ, природно, спільний для всіх). З цих новел одна має символічний характер; друга — надприродний; третя — детективний; четверта — психологічний; п'ята — комуністичний; шоста — антикомуністичний; і так далі. Можливо, схема допоможе зрозуміти структуру цього твору.
Про цю структуру можна повторити те, що сказав Шопенгауер про дванадцять категорій Канта: тут усе принесено в жертву шаленому прагненню досягти симетрії. Не можна стверджувати, що всі дев'ять оповідань гідні таланту Квейна; найкраще з них не те, яке він задумав першим, х4, а х9, те, яке позначене фантастичним характером. Інші оповідання він почасти зіпсував своїми млявими жартами й непотрібними псевдоподробицями. Ті, хто читатиме їх у хронологічному порядку (наприклад, x3, y1, z), не відчують специфічного смаку цієї незвичайної книжки. Два оповідання — x7, х8 — не мають індивідуальної цінності; лише в зіставленні вони показують свою ефективність... Я не знаю, чи варто тут згадувати про те, що, вже опублікувавши «Квітень березень», Квейн пошкодував, що вибудував триєдину структуру, пишучи свій роман, і провістив, що ті, хто його наслідуватиме, оберуть структуру двоєдину —
а деміурги та боги — нескінченну: нескінченні історії, нескінченно розгалужені.
Зовсім іншою, але також ретроспективною, є героїчна комедія на дві дії «The Secret Mirror» У тих творах, про які ми вже розповіли, формальна складність гальмувала уяву автора. Тут вона розгортається значно вільніше. Перша дія (довша) відбувається на віллі генерала Трейла, кавалера ордена Індійської імперії, біля Мелтон-Моубрей. Невидимим центром усього сюжету є міс Улріка Трейл, старша дочка генерала. У кількох діалогах вона відкривається нам як гордовита амазонка, й у нас виникає підозра, що література її цікавить не надто. Газети повідомляють про її заручини з дюком де Рутленд; ті ж таки газети спростовують чутки про її заручини. Її обожнює драматург Вілфред Кварлес; вона подарувала йому кілька неуважних поцілунків. Персонажі п'єси, люди багаті й вельможного походження, наділені шляхетними, хоч і бурхливими, пристрастями; діалог начебто балансує між пустопорожньою балаканиною Булвера-Літтона й епіграмами Оскара Вайлда або Філіпа Ґедальї. Є там соловей і є ніч; є таємна дуель, яка відбувається на терасі. (То там, то там можна виявити ту чи ту дивну суперечність або якісь незначні подробиці). Персонажі першої дії знову з'являються в другій — під іншими іменами. «Драматург» Вілфред Кварлес тепер виступає як комісіонер з Ліверпуля; його справжнє ім'я Джон Вільям Квіґлі. Міс Трейл існує; Квіґлі ніколи її не бачив, але він з хворобливою пристрастю колекціонує її портрети, які публікуються в «Тетлері» або «Скетчі». Квіґлі — автор першої дії. Неймовірна й неправдоподібна вілла — це єврейсько-ірландський пансіон, де він живе і який він перетворив і звеличив. Сюжет обох дій розгортається паралельно, але в другій — усе трохи бридке, банальне і якесь невдале. Після прем'єри «Таємного дзеркала» критика стала називати імена Фройда та Джуліана Ґріна. Згадка про першого здається мені цілком недоречною.
Хтось пустив чутку, що «Таємне дзеркало» — це фройдистська комедія; ця сприятлива (і хибна) інтерпретація визначила його успіх. На жаль, Квейнові тоді вже виповнилося сорок років; він звик до постійних невдач і не міг так просто пристосуватися до зміни клімату. Він захотів узяти реванш і наприкінці 1939 р. опублікував «Statements» — можливо, найоригінальнішу зі своїх книг, але, безперечно, таку, що здобула найменше похвал, і найбільш загадкову. Квейн мав звичай казати, що читачі — це порода, яка вже вимерла. «Не існує такого європейця,— стверджував він,— який би не був письменником, потенційним або реальним». Він також дотримувався думки, що найбільше щастя, яке нам може дати література,— це можливість винаходити. А що не всі спроможні досягти такого щастя, то більшість змушені задовольнятися його подобою. Саме для цих «недосконалих письменників», ім'я яким легіон, Квейн і написав ті вісім оповідань, які включив до збірки «Твердження». Кожне з них накреслює або обіцяє добрий сюжет, який автор потім умисне псує. В кількох з них — ненайліпших — пропонуються навіть два сюжети. Читач, опанований гординею, вірить у те, що це він їх винайшов. З третього оповідання, яке називається «The Rose of Yesterday» я мав необережність видобути сюжет «У колі руїн», однієї з новел моєї книжки «Сад з розгалуженими стежками».
By this art you may contemplate
the variation of the 23 letters...
Усесвіт (що його інші називають Бібліотекою) складається з невизначеної і, мабуть, нескінченної кількості шестигранних галерей з широкими вентиляційними колодязями посередині, які оточені дуже низенькими поручнями. З кожного такого шестигранника можна бачити нижні та верхні поверхи; але кінця їм не видно. Усі галереї облаштовані однаково. Двадцять полиць, по п'ять довгих полиць на кожній стіні, крім двох; висота цих стін або висота поверхів ледь вища за зріст нормального бібліотекаря. Від однієї з вільних граней відходить вузький коридор, який сполучає цю галерею з сусідньою, що абсолютно однакова з першою та з усіма іншими. Ліворуч і праворуч від коридору розташовані два крихітні приміщення. В одному з них можна спати навстоячки; у другому — справляти свої природні потреби. Тут-таки спіральні сходи спускаються вниз і підіймаються вгору до нескінченності. У коридорі є дзеркало, яке точно подвоює все видиме. Дивлячись на дзеркало, люди зазвичай доходять висновку, що бібліотека не нескінченна (якби вона справді була нескінченною, тоді навіщо це ілюзорне подвоєння?); я ж волію уявляти, що гладенькі поліровані поверхні галерей виражають і обіцяють нескінченність... Світло струменить зі сферичних плодів, які називаються лампами. У кожному шестиграннику дві такі лампи, по одній на протилежних гранях. Не вельми яскраве світло, яке з них струменить, ніколи не гасне.
Як і всі люди Бібліотеки, я подорожував замолоду; то були паломництва в пошуках тієї або тієї книжки, а іноді каталогу чи каталогу каталогів; тепер, коли мої очі майже неспроможні прочитати те, що я пишу, я готуюся померти за кілька ліг від шестигранника, в якому я народився. Коли я помру, то знайдуться якісь милосердні руки, що перекинуть мене через поручні; моєю могилою стане бездонне повітря — моє тіло падатиме й падатиме і розкладатиметься та розпадатиметься на вітрі, який утвориться внаслідок мого падіння, що триватиме нескінченно. Я стверджую, що Бібліотека не має кінця. Ідеалісти доводять, що шестикутні зали — це необхідна форма абсолютного простору або принаймні нашого відчуття простору. Вони кажуть, що неможливо уявити собі трикутну або п'ятикутну залу. (Містики запевняють, що коли вони впадають в екстаз, то бачать кімнату у вигляді сфери з великою круглою книгою, безперервна спинка якої тягнеться по стінах; але їхні твердження викликають сумнів, а їхні слова не вселяють віри. Ця сферична книга є Бог). Поки що я обмежуся класичним визначенням: «Бібліотека — це сфера, центром якої є будь-який шестигранник, а поверхня недосяжна».
На кожній з чотирьох стін кожного шестигранника розташовані п'ять полиць. На кожній полиці стоять тридцять дві книжки однакового формату; кожна книжка має чотириста десять сторінок; кожна сторінка має сорок рядків, кожен рядок — вісімдесят літер чорного кольору. На спинці кожної книжки також є літери, але вони не повідомляють про те, що сказано на сторінках. Я знаю, що відсутність такого зв'язку колись здавалася таємничою.
Перш ніж прийти до остаточного висновку (що, попри всі його трагічні наслідки, певно, найголовніше в цій історії), я хотів би нагадати кілька аксіом.
По-перше: Бібліотека існує ab aeterno. Цю істину, прямий наслідок якої — майбутня вічність світу, не може поставити під сумнів жодний тверезий розум. Людина, недосконалий бібліотекар, може бути творінням випадку або злих деміургів, але всесвіт з його елегантно розташованими полицями, загадковими томами, нескінченними сходами для мандрівника та нужниками для осілого бібліотекаря може бути створений тільки Богом. Аби належно осмислити, яка відстань розділяє божественне й людське, досить буде порівняти грубі нерівні символи, що їх моя тремтяча рука надряпує на обкладинці книжки, з гармонійними літерами всередині — чіткими, витончено накресленими, чорними, досконало симетричними.
По-друге: кількість знаків для письма дорівнює двадцяти п'ятьом. Ця аксіома дозволила, триста років тому, сформулювати загальну теорію Бібліотеки й задовільно розв'язати проблему, яку ніколи не вдалося б розв'язати навздогад,— неясну й хаотичну природу майже всіх книжок. Одна з них, яку мій батько бачив у одному з шестигранників кола п'ятнадцять дев'яносто чотири, складалася лише з літер MCV, що повторювалися в різному порядку від першого рядка до останнього. Друга (в яку дуже часто зазирають у цьому регіоні Бібліотеки) — це справжній лабіринт літер, але на передостанній сторінці написано: «О час, твої піраміди». Відомо, що на один осмислений рядок або якесь зрозуміле повідомлення припадає багато ліг безглуздих какофоній, словесного сміття та всілякої абракадабри. (Мені відомо, що в одному з глухих регіонів бібліотекарі відмовилися від забобонної і пустої звички дошукуватись якогось глузду у книжках, прирівнюючи такі спроби до намагань знайти його у сновидіннях або в хаотичних лініях долоні... Вони визнають, що винахідники письма створили двадцять п'ять символів, але стверджують, що їхнє застосування має цілком випадковий характер і що самі по собі книги нічого не означають. Ця думка, як ми далі побачимо, не така вже й хибна.)