Ми задержались на мент недовірливо: чи не підступ це якийсь?... Але ні, вони всі зброю відкинули, а кругом більше не видно нікого.
— І в ваших грудях б'ється українське серце! — шепнув я з вдячністю, переходячи попри них. Не відповіли нічого, тільки цікаво оглянули всіх нас.
Лісовою стежкою зайшли ми в якийсь сад. Десь далеко клекотіла стрілянина: це, видно, котрийсь із відділів УПА зводив бій з ворогом. Ми були вже поза ворожим перстенем. Задержались і кинулись до Відвабного, щоб помогти йому. Поскидали, що хто міг, і сяк-так убрали його, завиваючи босі ноги шаликами. Він, ранений і перемерзлий, затратив дещо змисл критичного думання і натискав руками свої пальці на ногах. З них поробились льодові соплі, які під натиском рук відламлювались, як патички. Ми відірвали його від тієї макабричної забави й пообмотували йому ноги.
Тимчасом вернувся з розвідки стрілець Нестор і приніс нам потішну вістку: господар, що в його сад ми оце зайшли, це наш симпатик і його добрий знайомий.
Зайшли до хати. Господар привітав нас радо, хоч знав, що за допомогу українським повстанцям большевики карають дуже жорстоко. Господиня кинулась приготовляти нам теплу страву, а господар тим часом поінформував нас про положення. Ми довідались, що в цій околиці переводить ворог великі облави силами трьох дивізій спецчастин НКВД, званих «Червоною Мітлою».
Погостили нас, господар запряг санки й відвіз, не зважаючи на дуже серйозну небезпеку, обох наших ранених друзів до села Ляцко, де містилася наша санітарна станиця. Він щасливо доїхав туди й віддав обох під опіку санітарки полтавки Степової. (Від неї це ми й навчились відрізняти полтавську вимову від всіх інших).
Від нашого господаря довідались ми теж про парадний похорон, що його справили большевики своїм, зліквідованим нами, вельможам. Дивитись на той похорон большевики зігнали наших селян з усіх дооколичних сіл. Це, ніби, мало бути відданням нашими селянами пошани загиблим енкаведівським ватажкам. Та в дійсності воно повернулось тільки на пропаганду для нас, бо, переповідаючи подію всі подивляли силу і сприт бійців УПА, що зуміли так майстерно послати чортові в зуби самих асів НКВД з цілої округи.
Стрілець Відвабний повернувся зі шпиталю щойно літом. Очевидно, без усіх пальців на ногах. Та він цим ні трохи не переймався, «Стріляється ж пальцями рук!» — сміявся він. І, навіть при найбільших невигодах партизанської боротьби, ніколи не давав пізнати, що він — частинний інвалід. А коли хтось часом згадував про це, він махав легковажно рукою: — Що ж, війна не матінка, не милує. Так мусить бути!
Це було весною 1946 р. на Лемківщині.
Акція примусового виселення всього українського населення Лемківщини в повному ході. Польське військо, забезпечуючи цю поліційну акцію, безупинно наступає на п'яти. А ми відбиваємось від польського війська й атакуємо раз-по-раз польську міліцію, щоб спаралізувати її виселенчу акцію.
Погідний весняний ранок одного з тих пам'ятних днів застає нас на горі Камінь біля села Пробишів. Гора панує над тереном і з неї вигідно обсервувати всю околицю. Хлопці стомлені, бо довго в ніч наш відділ маршував; поспали б ще. Та провідник боївки друг Макаренко наказує бути всім на сторожі, бо терен надто небезпечний. Розставляємо стійки, решта береться до голення, миття та варення чаю з липового цвіту на сніданок.
Враз озиваються від сторони Вислока стріли. Стійковий махає до нас остерігаючи рукою. Перериваємо свої зайняття, кожен хапає в руки свої речі, і сходимо до стійкового. Дехто докінчує на ходу голитись, щоб, як прийшлось би загинути, не ставати перед святим Петром півголеним. Стійковий інформує нас про вислід обсервації: з Вислока йде в нашу сторону більше як сто польських жовнірів, ескортуючи переселенців, з другої сторони зближається до нас якийсь наш відділ. Контактуємося з нашим відділом і довідуємось, що це одна із сотень командира Хріна під командою командира Омелька. Прилучуємось до них і інформуємо про наближення з другої сторони польської частини, що ескортує групу переселенців. Вони вже знають про неї: це ж якраз їхня патрулька мала перестрілку з тим відділом польського війська. Устійнено, що польський відділ числить 150 жовнірів. Значить, нашими силами можна з ним справитись, але треба матися на осторозі, бо десь тут в околиці є ще й інші відділи польського війська.
На схилі гори над дорогою приготовляємо засідку. Нашвидку залягаємо в кущах, бо валки вже недалеко. Ось вони вже звертають під нашу гору: спереду і ззаду польське військо, посередині валка возів з людьми, корови, піхотинці. З нетерпеливістю чекаємо умовленого знаку до атаки.
Врешті — гупає наш гранатомет, як умовлений сигнал. Градом посипались кулі з наших скорострілів. Серед ворога замішання: одні кидаються стрімголов до втечі, інші залягають і починають відстрілюватись. Переселенці розбігаються. Поляки скоро зорієнтувалися у невигідності свого положення і поспішно, відстрілюючись, відступають до обезлюдненого села Пробишів. Ми підсуваємось за ними й обстрілюємо їх в селі. Поляки не чуються безпечно теж у селі й починають відступати зі села далі.
Та враз ми почули стрілянину позаду себе — це, певно, прибула нам на поміч наша чота, що залишилася з новобранцями, — каже хтось зі сотні Омелька. Кулі ззаду сипляться по нас. І швидко справа вияснюється. З лісу висувається проти нас густа лава польського війська.
Ми опинилися між двома вогнями. Ворог, що вийшов з лісу, вдвоє сильніший від того, що в селі. Тому вибираємо шлях відступу попри село. Збігаємо схилом гори, обстрілюючи далі село. Поляки відступили зі села зовсім. Ми вбігаємо між хати, але задержуватись тут немає глузду: нам треба далі відступати в ліси. Та найгірше, що між селом і лісом, до якого ми повинні відступити, смуга чистого поля. Але нема іншої ради — прилягаємо до землі і, відстрілюючись на обидва боки, повземо до лісу. Мій кулемет важкий, спиняє в ході, і я з заздрістю бачу, що мої товариші з легкою зброєю просуваються багато скорше вперед. Я залишився замітно позаду. Треба якось доганяти! Прислухуюсь і придивляюсь, звідки обстрілюють мене: пускаю туди серію зі свого скоростріла, а тоді підриваюся і проскакую кільканадцять метрів бігом, і знов залягаю. Оглянувшись, бачу, що позад мене залишився ще один наш скорострільчик. Обстрілюю ту групу ворога, що переслідує його, щоб змусити їх критися. Мій друзяка відразу зрозумів мій план: зривається, перебігає швидко попри мене й залягає кільканадцять кроків за мною: тепер він відстрілюється, а я в міжчасі перебігаю.
Так, відстрілюючись на зміну й охороняючи один одного, добігаємо щасливо обидва до потічка. Тут, скрившись вигідно за берег, ждуть вже на нас наші друзі. Скоростріли від нас перебирає двоє інших скорострільчиків, а ми обидва переходимо вже до першої лінії відступаючих.
Дальші відступи проводимо широко розкиненими групками, щоб не дати себе замкнути в колі та щоб не становити доброго об'єкту для ворожого обстрілу. Я в першій групі, що підсувається скоро до лісу. Ліс вже зовсім близько, але ворог завзято переслідує нас. Коло 15 поляків перейшло вже на тому крилі потік і підбігає за нами. Сиплемо по них з автоматів, вони швидко падають на землю і завертаються до потоку, тягнучи за собою своїх ранених. На мить ми відв'язались від ворога. Та тільки на коротку мить, бо ось несподівано посипались на нас стріли збоку: це одна група польських жовнірів вже по цьому боці потоку пробує відтяти нас від лісу. Друг Голуб падає поцілений, на щастя тільки легко. Відстрілюємось від нових переслідувачів, вогнем наших автоматів задержуємо їх і вскакуємо в ліс, між кущі, разом з раненим нашим другом. Тут ми вже безпечні. Задержуємось і з-за кущів розглядаємо поле бою. В вічі нам впадає насамперед драматична сцена відступу чоти, що нею командував чотовий Омелько.
Сотенний свідомо вибрав для себе найважчий відтинок відступу. На цьому крилі скупчення ворога дуже сильне. Конечність безустанного відстрілювання припинює відступ цієї чоти, і їй оце перетяла дорогу ворожа частина, що гналась за нами. Але, обстрілюючи без упину нас, ворог вичерпав свій запас набоїв.
— Амуніції! Брак амуніції!..
Цей крик ворога долітає до наших оточених друзів і додає їм охоти. Вони зриваються й біжать одчайдушно на прорив. Ворожа лава розривається, ворог, що переслідує ззаду, припинює обстріл, щоб не стріляти в своїх. Друг Жук відстає від гурту, поляки біжать за ним, щоб зловити його живим.
— Не уцєкай, юж це мами! — кричать за ним.