Ворог ще не прийшов до себе. Жде на підмогу.
Та нам ждати нічого. Перевага ворожих сил величезна і в поєдинку на чистому полі нам прийшлось би класти незмірно більшу данину крови й життя друзів.
Розділюємось на менші відділи і, використовуючи час, поки ворог переконається, що ліс вже порожній, відмаршовуємо в інші околиці.
Хресний вогонь першої зустрічі нашого відділу зі спецчастинами НКВД — за нами. Ідемо назустріч новим боям.
Яке голубе небо над хмурим Чорним лісом, яка безкрая глибінь далечини, просторів!
Тікають сірі тумани тривожної ворожої ночі і над рідними горами сходить сонце. Над головами бійців хвилює зелене верховіття столітніх ялиць. Твердо верстаючи шлях, ступає постать командира Різуна, веде вояків УПА в нерівні бої з ворогом України. Ось ідуть вони.
Луна відгукує:
Ніч прикрила темрявою світ. На небі мерехтять зорі, зітхає ліс вечірню молитву, пронизливо скиглять сойки, пугутькають сови, наче б зло віщуючи. Тишу мережить дзюрчання гірського потічка. Гасне вогонь багаття.
Я на становищі з кулеметом. Надслухую. З півночі шелест. Тріскотить крихке ріща.
І знову тиша. Звірина? Ні. Хтось таки йде...
Дивлюся на годинник: п'ять по пів на дванадцяту. Може стежа?
Але чому з півночі?
Хто б там не був, відтягаю легко замок. Палець над спусковим механізмом. Чекаю. На поляні з'являється постать схожа на жіночу. Але ще задалеко. Підпускаю ближче — і:
— Стій! Кличка!
— Корч!
— Відгук?
— Корінь!
— Псевдо?
— Марта!
Марта — це наша санітарка, що від'їхала перед вечором з раненими до села, щоб передати їх до санпункту і ранком долучитись до сотні.
— Що тебе поночі пригнало?
— Не питай! Алярм! Де спить сотенний?