Тоді для кожного було вже ясно, що німці війну програли. Лінія фронту, вигинаючись в судорогах, майже торкалася Львова. До Перемишля хвилями напливали люди зі сходу, їхали переповненими поїздами, пробиралися по багнистих дорогах тягаровими автами та роверами. Перестрашені, розповідали всілякі страхіття. Перемиський допомоговий комітет, де референтом суспільної опіки працював Василь Ногайський, допомагав збігцям, як міг. Тоді на цих теренах ОУН розпочала масову мобілізацію всіх сил і ресурсів для боротьби з навалою московсько-большевицьких армій.
На вулицях купками стояли люди, з жахом вдивляючись у наклеєні на мурах афіші з списками українських націоналістів, засуджених на страту. Щодня розстрілювали їх і вішали на площах, по льохах, поза містом на пустирях. Гестапівська бестія, передчуваючи близьку загибіль, нестямно кидалась, хапаючи щораз нові жертви.
Далеко за лісистими пагорками гупали гармати — то, вгризаючись, як хорти у вовка, німецькі відділи переслідували обози Ковпака, що продерся в глибоке їхнє запілля. А обози посувалися помалу в Карпати, завантажені «партизанами», гулящими бабами з револьверами при боці, награбованими у місцевого населення подушками, перинами, коцами...
— Зближається страшний суд! — казав маленький швець із шрамом через цілу щоку, що його здобув у Першій світовій війні. В комірчині на Франківській, яку я в нього винаймав, він вичитував мені вечорами з Біблії про птахів із залізними дзьобами, про світ, дротами обснований, і про кари пекельні, що спадуть на Україну. Він вірив нерушимо, що саме про Україну писали старозавітні пророки у своїх натхненних книгах.
У ці гарячі дні приїхав до мене з Медики друг Микола — золотоволосий юнак з синіми полтавськими очима. Тоді ще не мав він свого псевда «Месник» і не міг знати, що судила йому доля бути редактором упівського «Перця» і згинути на широкій галявині в карпатському лісі. Микола не уявляв собі життя без віршів, і навіть тепер, ставши на порозі моєї комірчини, замість привітатись, задекламував:
Микола розповів, як то вчора вночі скинули біля Медики з літака советську парашутистку. Вона впала на тополю, недалеко крайньої хати. І тут її побачили вранці діти. — Знаєш відьмині гнізда? — казав Микола. — Такі зелені й круглі, що ростуть на деревах. Ну, так труп тієї дівчини в зеленому «комбінезоні» виглядав з тополі, як відьмине гніздо...
Микола приїхав до мене прощатись — з своєю сестрою Олею, яку пізніше знатимуть в УПА, як Марійка Степова, він мав наступного дня вирушати до лісу.
Увечері ми сиділи з ним на перемиському кладовищі і дивилися, як розжарений диск сонця поринав за чорними зазублинами далеких лісів. Микола знову читав мені, цим разом уже свої власні, вірші і вголос мріяв.
За кілька днів після того я сидів у незнаному мені домі на торговій площі, чекаючи на фіру. Приходили якісь заклопотані люди з пакунками, щось пошепки говорили з господарем. Тоді — конспіративно — відвертався я і, нудьгуючи, дивився у вікно на безлюдну площу — на купи сміття, розбиті скриньки і тьмяні калюжі... З головної міської вулиці долітали гуркіт німецьких автомашин і глухий гомін голосів.
А десь пополудні разом з другом Орланом виїжджав і я з Перемишля. Весело бігли коні, фіра підстрибувала на вибоїнах Добромильської вулиці, і в ногах у нас під соломою озивалися «фінки».
Поминули молочарню, де не за страх, а за совість відробив я шість місяців. У широкому вікні промайнула якась постать. «Значить, не всі ще виїхали». Довгими штахетами пропливло, похитуючись, кладовище, де проїдалися ми з Миколою. В'їхали в лани перестиглої кукурудзи...
Ночували в Аксманичах, на широкому ліжку, під периною. На стіні над нами, оточений фотокартками господаревих свояків та своякинь у вишиваних сорочках і мундирах цісарського війська — висів друкований портретик худої і чорнявої людини з проникливим поглядом.
— Хто це? — запитав я господаря.
— А хіба пан не знають, хто то є? Та ж то Степан!
День провели на селі. За стодолою закопали три скрині з книжками, журналами і купою циклостилевих друків. Стояли, обтираючи піт, і слухали, як дзумлять бджоли, чіпляючись за жовті шапки соняшників. По небі пливли, як шрапнельні розриви, білі хмаринки, а за пагорбами гупали гармати. Ось, здавалося б, зійти на цю гору — і вже тут вони б'ють...
Увечері в темному садку юрмилися хлопці й дівчата, вибираючись кудись в похід. Говорили тихо, курили, ховаючи жаринки цигарок в рукава. Коли вирушали, підходили прощатись. Тиснули руки...
Ми з другом Орланом поїхали в іншому напрямі. По наїждженій, м'якій дорозі заколисували нас коні. Їхали нічним лісом, як у місячній казці. Орлан сидів боком до мене, а я любувався на нього — молодого й гарного. Вітерець повівав його білявим чубом.
— Отут вештаються польські партизани! — озвався він зненацька.
— А за горою Ковпак! — додав я.
— Ну, Ковпак уже далеко, а як на гестапівців наскочимо — буде зле, бо без бою не обійдеться...
Крутою, вузенькою і зарослою доріжкою спускалися з гори до села. Протупотіли дерев'яним містком і в'їхали в провулок. Спинилися коло воріт якоїсь хати, що світилася причілком у місячному сяйві.
Орлан постукав держалном батога у вікно.