По довгому, виснажуючому марші добились ми до бункру друга Яреми, що стаціонував над селом Ракова. В бункрі Яреми довідуємось, що зі сторони Хрещатої чути було цілий день стрілянину. Цю так звану «малу войну» ми пояснювали собі тим, що наш командир Хрін шарпнув десь добре за полу польсько-большевицьких посіпак. Відпочивши в бункрі Яреми, вирушаємо на слідуючий вечір в дальшу дорогу.
Прикрі бескидські «груники» виснажили нас дощенту. Перейшовши гостинець Балигород — Тісна і замаскувавши по обох боках гостинця сліди за собою, посуваємось дальше, мов тіні, через сніжні засипи в напрямку нашої цілі.
Переходячи дорогу, що лучить село Рябе з гостинцем, раптом чуємо у віддалі яких 100 метрів за малим горбком голоси ворожого війська. Скорий скок вбік і, залігши яких 12 метрів від дороги в малих корчах ялиць, очікуємо з відбезпеченою зброєю ворога. Відбитись дальше від дороги було неможливо із-за чистого поля, на якому ворог міг би нас легко запримітити. Напруживши свій зір в напрямку долітаючих до нас ворожих голосів, зауважуємо перші стежі. Згодом поперед наші очі пересунулось з наїженими багнетами коло 500 польсько-большевицьких посіпак. Прокльони в польській і російській мовах товаришили їхньому нічному маршеві. Та зграя посіпак напевно не сподівалась, що тут ось в цих малих корчах лежать з відбезпеченою зброєю два повстанці. Ох, як хотілось їм послати серію олов'яних подарунків за спалені й зруйновані села, за морди й знущання над нашим народом. Та, на жаль, нас лише двоє, а їх коло 500 штук. Пройшло чимало часу, заки ця зграя щезла з наших очей. Відітхнувши спокійніше, ми рушили в дальшу дорогу незамерзлими гірськими потоками, щоб не лишати за собою жодних слідів. Мета нашого маршруту вже недалека. Запах диму додав нам сили до маршу. В моїй уяві увижається, як то ми з другом Лазарем зустрічаємо в теплому помешканні знайомі обличчя, а після розмов і нарад удаємось на солодкий відпочинок.
Нараз я зауважив, що друг Лазар, який йшов попереду, нагло станув. Похилившись до землі, він чомусь приглядався. «Що це має означати?» — обізвався він шепотом. Я глянув уважно туди, де він показував. По обох боках потоку зауважив я утоптану стежку. Це нас насторожило. Чи ж би хтось, подумав я собі, із санітарного персоналу був настільки необережним і зробив таку розконспіровану стежку до санпункту? Це ж противиться всяким законам конспірації повстанця!..
Розглядаючись обережно на всі боки, запримічуємо клуби диму, що підносяться зі санітарного пункту. Десь недалеко в напрямку Балигорода перериває враз нічну тишу кулеметна серія. Спрямовуємо свої кроки до санітарного підземного бункеру, модерно збудованого тої осени.
Нараз в світлі місячного сяйва перед нашими очима зарисовується жахлива картина. Мов вриті в землю, бачимо, як клуби диму зносяться вгору зі звалених трьох підземних бункрів. Роззявлена оподалік яма, вирита вибухами гранат, вияснює нам все. Жахлива у всіх своїх наслідках трагедія санітарного пункту. Мов зачаровані, стоїмо довший час мовчки. — «Чи ж це можливо, — подумав я собі, — щоб ви всі відійшли від нас? Це ще так заскоро! Україна вас потребує!...» Наші ноги самі станули на колінах. Гаряча молитва серед тої суворої повстанської ночі уноситься до небес за упокій упавши наших друзів і тих всіх хворих і ранених повстанців, які знаходились в тому санітарному бункрі. А було їх всіх 17 осіб, між ними доктор Рат, мгр. Олекса, санітар Арпад, санітарка Пчілка, Калина, машиністка надрайону Дора, дружина доктора Рата, референт СБ Гуцул і інші, що їх псевд уже собі не пригадую.
І тоді мимоходом промайнула через мою голову думка: «Я спізнився на один день».
І так в таємничому мовчанні лісистої Хрещатої ми прощали своїх друзів. Без почесних сальв, без прощальних промов, без вінків на домовини...
Без слів, у глибині душі ми прорекли помстити їхню смерть і відплатити за невинно пролляту кров. І пригадались тоді слова нашого повстанського поета Марка Боєсслава:
Мою задуму перериває друг Лазар: «Мусимо якнайскорше вертатись до бункру друга Яреми. Ворог напевно зраня поставить тут свої застави, щоб когось ще тут із повстанців захопити».
Розглянувши й перевіривши ще раз місце трагедії, вирушаємо з болем в серці в поворотну дорогу. Маємо лише пару годин до ранку. Треба поспішати.
За нами полишена свіжа, новітня могила 17 українських повстанців-героїв, з якої уносяться клуби диму дотліваючого санітарного пункту. А перед нами — вкрите серпанком таємничости наше майбутнє і — тверда вимога дальшої боротьби.
Весна 1946 р. була для сотні командира Хріна періодом найбільших успіхів і слави. В березні того року зліквідовано в кількох переможних боях польські пограничні застави, а в бою в Височинах ми розгромили польський карний загін. Два дні пізніше ми звели успішно оборонний бій в районі сіл Середнє Велике і Лукова з двотисячною масою польського війська, що приїхало виселювати українське населення. Але найбільшим нашим подвигом того часу була ліквідація польсько-комуністичного міністра генерала Свєрчевського.
З тактичних причин наша сотня була на деякий час розділена: одна частина під командою сотенного Хріна оперувала в околицях Вислока, а наша частина під командою Граня в околицях Яслиськ.
Командир Грань зарядив збірку, щоб приготовитись до відмаршу. Ідемо до містечка Яслиська на акцію. Та перед відмаршем прийшло двоє зв'язкових з наказом командира Хріна, щоб негайно долучитись до Хрещатої, бо є якась дуже важна справа. Отже, замість іти на заплановану акцію до Яслиськ, відходимо в сторону Хрещатої. Дорога досить важка. На полях танули сніги. Грузнемо в болоті майже весь час. Найтяжче перейти ріку Ославу, що на весну сильно прибуває. Коло села Бродів цілий час засідки. Тому щойно по дводенному марші добиваємось, врешті, до Хрещатої.
Скоро знаходимо табір, що містився над селом Суковате. Ми ще стоїмо в лаві, як командир Хрін зробив збірку своєї частини і поставив її проти нас. Командир нашої частини Грань складає звіт. Стоїмо на струнко. Наші очі мимоволі пробігають по лавах другої частини нашої сотні, щоб переконатись, чи ще ті всі, що їх ми залишили, як розходились, живі. Дарма, — кількох друзів вже бракує, а між ними й мого односельчанина; він, як мені опісля оповіли, загинув в обороні таки свого рідного села.
Командир Хрін виголосив коротку промову. З'ясував наше положення, вияснив, чому наш відділ мусів бути розчленованим. Хоч ми мали втрати — одна й друга частина, проте ворожі плани знищити нас узимку пішли намарне. Потім дав наказ відпочити і вичистити зброю, бо завтра чекає нас велика робота.
Дня 28 березня 1947 р. був гарний морозний ранок. Година 3.30, ще темно, а в таборі вже рух. Хлопці поспішно п'ють каву, приготовану кухарями. Припинають ленти, гранати, пристосовують все так, щоб легше можна було підсуватися без шуму. Старшин покликав командир Хрін на нараду. Година 4-та. Наказ:
— В трилаві збірка!
На малій поляні стають дві сотні повстанців, переважно синів Карпат, готових піти і в пекло, як командир Хрін поведе! Перша стоїть сотня командира Хріна, дальше сотня командира Стаха.
Виходить командир Хрін. Службовий старшина звітує. Командир вітає нас покликом:
— Слава Україні!