«Воля народам і людині!», «Нехай живуть самостійні держави всіх поневолених народів!», «Смерть катам народів — Гітлерові і Сталінові!» — це гасла УПА, які стверджували, що Українська Повстанська Армія бореться за самостійність разом з іншими поневоленими народами. УПА закликала росіян, поляків, білорусів, народи Уралу, Сибіру, Поволжя, народи Азії: узбеків, туркменів, башкирів, татар та інших кидати німців і переходити в її ряди. Видано листівки, змістом яких була історія даного східного народу, пояснення, за що веде боротьбу український нарід.
На ці заклики відгукнулись першими ті, кого волиняки вирятували від голодної смерти в таборах. Вони покидають господарів і масово зголошуються до УПА.
Ці самі люди писали відозви до своїх братів по національності, які перебували на українських землях в окремих, як допоміжні німецькі, військових відділах. Відділи ці зокрема виконували службу на залізниці, як охорона проти партизанки, вони допомагали випомповувати контингенти або ловити людей до праці. Такі відділи часто переходили на сторону УПА зі зброєю, а німецьких старшин роззброювали або стріляли. Літом 1943 р. була в УПА велика кількість бійців чужої національности. Штаб УПА творить з них окремі національні відділи, якими командують їхні ж старшини. В боях ці відділи визначались особливою завзятістю.
По селах створено шкільництво. Діти почали знову ходити до школи. Шкільні інспектори зайнялися перевишколом учителів. Організовано театральні мандрівні групи. Театральні групи мали протинімецький і протибольшевицький характер, що дуже подобалось селянам. Особливо таким чином ширились повстанські пісні, яких співали навіть малі діти.
співали тоді у волинських селах.
По селах, в пам'ять поляглих борців, сиплять могили. Селяни вкладають душу в цю працю: роблять проекти могил, вибирають місце, навозять фірманками землю, гарно дернують, ставлять огорожу, зверху вкопують високого хреста. На могилі, звичайно, великий тризуб з написом «Слава Україні — Героям слава!» В Туличові теж, серед села навпроти кооперативи, зноситься така могила. В неділю з околишніх сіл зібралось багато народу, прийшло два рої стрільців з відділу УПА, які повнять почесну варту. Священик з села Вербично служить панахиду, співає хор. Після посвячення на могилу виходять промовці. Випав гарний день, люди вертаються додому. Стрільців комітет запрошує на обід. У всіх веселий настрій, дарма, що на столах немає горілки, яка заборонена в УПА. Прощаються і з піснею:
відходять. За ними біжать діти. На воротах, спершись стоять жінки, дівчата махають хусточками і плачуть.
Усюди по церквах відправляються служби Божі. Нарід ходить молитися. Святкують національні свята, влаштовують академії на честь Коновальця, Петлюри, Базару й інших. Читають журнали: «Ідея й чин», «Перець» тощо.
На залізничному шляху Ковель-Сарни загін СБ, під командою друга Гонти, заліг у вигідних становищах. Повідомлено, що з Києва везуть людей на роботи до Німеччини. Всі в напруженні чекають, нікому не вільно виходити з лісу, кожний на своєму місці, кожний знає, що має робити. Паротяг дихає чимраз ближче, йому треба тут сунути під гору. Локомотив рівняється з командиром Гонтою, який в кабіну локомотива кидає в'язку гранат. За хвилину — сильний вибух. Ми кидаємося до машини, друг Береза збиває термометер, з якого іде пара. Ще кілька ударів ломом по приладах і все окутано парою. Потяг став. Навколо стрілянина. Німецькі конвоїри, які їхали у переднім і заднім вагонах, виходять з піднятими руками, їх обшукують, кажуть рядком сідати в рові. Командир наказує відчиняти вагони, де сидять невільники. Всі — обдерті, чорні — висипали з вагонів. Один питає мене: «Хто ви? Ви зелені, напевно зелені, ви бендерівці?! Про вас у Києві багато оповідають». Жінки обіймають стрільців, цілують, плачуть. Командир дає наказ не гаятись, забираємо всіх і все, що можемо нести. Нам помагають визволені. Німців залишаємо в рові, попередивши, щоб не підносили голів, доки не відійдемо. Рушаємо в дорогу, їдемо в темряві, незнайомими дорогами, до найближчого села. Спереду іде місцевий селянин. Три рази ставали відпочивати, провіряли, чи хто не загубився. В селі усіх людей закватирували по господарях. На другий день, на майдані, зібрались визволені. Селяни-поліщуки з інших сіл чекали з фірманками, щоб забирати їх до себе. Командир Гонта записував імена. Селяни зобов'язалися цих людей переодягнути й прохарчувати, аж до відкликання.
Одного дня командир повідомив нас, що кілька чоловіка з його почоту мають від'їхати на вишкіл. Називає по псевдах, хто має їхати; мені також це припало. Дає грипси і з ними від'їжджаємо. По дорозі мусіли ми полагоджувати деякі справи в терені. На третій день приїхали. За селом, коло лісу, великий дім. Це школа. Далеко перед школою стоїть варта. Навколо обкопано стрілецьким ровом. Заходимо до приміщення. Нас розміщують у великій кімнаті, спимо на підлозі. Командир Гонта від'їздить, прощаємось. З'їжджається багато стрільців в різнім віці. На другий день з села привезли дошки, сокири, пили. Робимо ліжка, стільці, вішаки. В кімнаті стоять вже в три ряди ліжка, вішаки на зброю. Скрізь чисто, порядок. Ліжка позастелювані килимами сільської роботи. Вечером, в окремій кімнаті, сідаємо до вечері. До їди не беремось, аж черговий під старшина подає команду. Усі говорять молитву «Отче наш». Командант вишколу бере ложку, бажає присутнім «смачного», тоді беремо ложки й ми. По вечері, в коридорі слухаємо вечірній наказ. По наказі молитва: «Боже Великий», і всі розходяться. Хто на варту, а хто розбирається і спішить мити ноги. У великих цеберках налита холодна вода. Дижурний наказує кластися до ліжка. Інспекційний старшина перевіряє, чи у порядку розвішена зброя, складена одіж, чи чисто помили ноги (якщо у кого брудні, має за пару хвилин зголоситись з чистими ногами). Потім дижурний заповідає: «Нічна тиша».
Ранесенько будять вставати, схоплюємося, стелемо ліжка. На свисток усі вибігають у самих лише штанцях і чоботях на подвір'я, на руханку. По руханці збираємося, виходимо на молитву. Потім денний наказ, і снідання. Поснідавши, частина — на варту, решта до кляси. Отримуємо зшитки, сідаємо за шкільні лавки. Нам викладають історію, географію, топографію, ідеологію, безпеку, теоретичні предмети до полудня, а по полудні ідемо зі зброєю до лісу на практичні зайняття: кулемети, міномети, підкладання мін.
Іноді буває перерва в науці, — викликають дати поміч до поблизького села, де червоні бандити грабують населення. З такої виправи часом вертаємо з втратами. Друзів ховали на кладовищі. Зі села сходились люди. На Поліссі нарід релігійний. Дівчата на вишитих рушниках помагають нести труну. Ставлять високого хреста, вбирають могилу вінками, насаджують барвінок і інші квіти.
Не постереглись, як прийшло Різдво 1943 р. Стрільці приносять ялинку, прибирають світлицю гіллям, дівчата, що працюють на кухні, дістають паперу, роблять прикраси на ялинку.
На Святвечір кожний поголився, почистив одяг. Привезли з села чисту білизну. Усі веселі, жартують. Дехто пише побажання до своїх рідних. Вечером, тільки зірка засяла над лісом, усі заходять до світлиці. Столи накриті білими скатертинами, на столах череп'яні миски. У куті дідух і ялинка.
Сьогодні услуговують дві дівчини, подають на стіл страви. Заходить командант вишколу і гості-старшини. Вітає присутніх словами: «Христос рождається». Говорить промову, говорять також гості-старшини. Починаємо колядку, нову повстанську, яку самі уложили:
Все нижче і нижче схиляються голови. Починають нові коляди: «Бог Предвічний народився», «Нова радість стала». Командант просить до вечері, бере ложку. На перше їмо кутю, це товчений варений ячмінь, без меду і цукру. На друге варена квашена капуста, на третє чорна кава з чорним хлібом. По вечері командант складає присутнім побажання. Оповідаємо один одному свої пригоди з дому, як то колись було на Різдво, Вже пізно, по півночі ідемо спати.
В цій школі учимось аж до нового 1944 року. Прийшов наказ: будемо здавати іспити... Усе заворушилось, треба готовитись. Іспити тяглись недовго. По іспитах складаємо присягу, В цей день приїхав командир Гонта, який поздоровляв нас, що ми добре здали іспити. У викладовій залі вже немає лавок. Заходимо, стаємо в чотири лави. На стіні золотий тризуб. Старшина говорить слова присяги, а ми всі повторюємо. По присязі, старшина кожному зокрема складає побажання. Виходимо на двір.
Настав час, коли ми мусимо роз'їхатись. В школі усі ми зжились між собою, не хочеться розділятись. Всі посумніли. Та прощаємось, як рідні брати, і вирушаємо в дорогу.
Осінь 1944 р. зустріла нас вже на східному боці фронту, в большевицькому запіллю.
Відділ УПА «Галайда», до якого я належав, під командуванням командира Скали, закватирувався в лісі біля села Соколя над Богом. В найближчих днях до нас долучився відділ Летуна та місцевий кущ і надрайонова боївка СБ. Тут, у цьому лісі, повинні ми були перебути найближчу зиму тому й узялись відразу до будування відповідних землянок, в яких ми перебули б не тільки час сніговій, але й період дошкульних осінніх сльот. Місце було для цього дуже пригоже і хлопці взялись з запалом до праці.
Але ми дещо злегковажили собі факт, що населення тутешнього терену під національним оглядом аж надто мішане. Звичайно, харчі треба нам було організувати в поблизьких селах. При тій нагоді помітили нас большевицькі сексоти, що їх несподівано багато з'явилось серед місцевих поляків. Вони й донесли до НКВД, що в лісі закватирувався відділ УПА.
У неділю раннім ранком донесла наша розвідка, що на наш ліс іде облава відділів НКВД. У нас заряджено негайно гостре поготівля: з усіх сторін нашого табору виставлено роями застави, в поблизькі присілки вислано розвідників, решта стала приготовлятись до бою.