— Ну ж бо, Тіме. Будь хорошим хлопчиком.
Стемпер різко підкинув голову, його очі мерехтіли, коли він подивився спочатку на Уркгарта, потім на Саллі, потім знову на Уркгарта. Жаринки розуміння спалахнули у нього в очах. Саллі втрутилася в його взаємини з босом і мала над Стемпером перевагу, попри всю його кмітливість і крутійство.
— Я так і зроблю, Френсисе,— він узяв два фото і гостро подивився на Саллі.— Добраніч вам усім.
І пішов.
Якийсь час вони двоє помовчали. Уркгарт намагався вдавати спокій, вельми зосереджено розгладжуючи стрілки на брюках, та коли нарешті заговорив, м'якість його слів приховувала погрозу в голосі.
— Не удавай мені смиренницю, о циганко.
— Це буде щодо неї дуже несправедливо.
— Або вони, або я.
— Я знаю.
— Досі на моєму боці?
У відповідь вона повільно підійшла до нього та пристрасно поцілувала, притиснувшись до нього усім тілом, і просунула язика Уркгарту до рота. За кілька секунд його руки пестили її і боляче стискали. Вона знала, що його любощі грубі, тваринні. Він брутально завалив її долілиць на стіл, скинувши ручку та телефон і перекинувши ще й орамковану фотографію своєї дружини. Спідниця Саллі задерлася на спину, а він, зірвавши з неї білизну, уже був усередині, мнучи її сідниці так сильно, що Саллі здригнулася: він уп'явся в шкіру нігтями. Вона лежала долілиць на столі, ніс і щока притискалися до шкіряної поверхні. І тут їй дещо пригадалося. Ще підлітком, може, років тринадцятьох, вона одного разу скоротила дорогу через провулки Дорчестера, щоб швидше потрапити у кіно, і там раптом зіткнулася з жінкою, перехиленою через капот автомобіля. Жінка була чорна, з яскраво-малиновими губами, а блискучі очі були жорсткі, нетерплячі, знуджені. Чоловік позаду неї був товстий і білий, він огризнувся на Саллі, виплюнувши брудні, бридкі слова, але не зупинився. Пам'ять відбивала все це з жахливою ясністю, коли Уркгарт ще глибше, наче цвяхами, уп'явся їй у шкіру, а обличчя Саллі дедалі болісніше притискалося до фотографій, розкиданих на столі. Їй хотілося скрикнути — не в екстазі, а від болю та приниження. Натомість вона просто закусила губу.
Майкрофт знайшов його на вересовому пустищі неподалік Балморалу, де той часто гуляв, коли відчував неспокій і бажання побути на самоті — навіть у середині зими, коли земля засніжена і безперешкодно дме східний вітер, який набрався сил у тіні Уральських гір за дві тисячі миль звідціля. Тут живуть безсмертні духи, одного разу сказав король: вони чаяться в тріщинах гранітних брил і співають, ганяючись разом з вітром у вересових заростях, у той час як олені шукають собі прихисток на пасовиськах у долах. Король побачив, як Майкрофт наближається, але не привітався навіть знаком.
— У мене не було вибору. У нас не було вибору.
— У нас? А хіба зі мною консультувалися? — царствений тон зрадив образу і біль. Гнів — чи вітер? — забарвив рум'янцем щоки; королівські слова звучали повільно.— Я до кінця був би з тобою.
— Ви вважаєте, я справді цього не розумію? — прийшла черга Майкрофта дратуватися.— Ось чому мені довелося взяти рішення в свої руки. Вам час починати слухатися голови, а не серця.
— Ти не вчинив злочину, Девіде, не порушив закону.
— Відколи це щось важить? Я б тільки відволікав увагу. Замість слухати вас, люди хихотіли б у кулак, позираючи на мене. Ви так ризикнули, щоб донести свою ідею без перешкод, а я просто став би поперек дороги — ще один привід для людей збитися на манівці. Хіба ви не бачите? Я пішов не через вас. Я пішов заради вас,— він замовк, вдивляючись у туман, який огортав вересові простори, і щільніше запнув позичену лижну куртку.— І, звісно, є ще дехто. Я мав подумати про нього. Захистити його.
— Відчуваю майже ревнощі.
— Ніколи не думав, що так по-різному любитиму двох чоловіків,— Майкрофт простягнув руку, щоб торкнутися чужої руки — непростимий вчинок між підданим і монархом, але ці слова і крижаний вітер, здається, позбавили розмову формальності.
— Як його звуть?
— Кенні.
— Його завжди радо приймуть. Разом з тобою. У Палаці.