— Кого ти намагаєшся надурити? — пробуркотіла Саллі кутиком вуст, щойно обоє вийшли з кімнати.
Він звів брову.
— Якби вони повірили, що ти справді забув про побачення з жінкою, в якої фігура як у мене, вони б викликали до тебе людей у білих халатах.
— Їм платять не за те, щоб вони думали, а за те, щоб вони виконували мої вказівки,— роздратовано відповів він. Прозвучало це дуже серйозно, і це занепокоїло Саллі. Вона вирішила змінити тему.
— Отже, про соцопитування: ти на шість пунктів попереду. Але не квапся себе вітати: маю тобі сказати, що королівський вояж зведе твій успіх нанівець. Це буде ще той цирк — заламування рук і багато співчуття. Чесно кажучи, це не та гра, в якій сильна твоя команда.
— Боюся, що його величності до кінця тижня стане не до вояжу.
— Тобто?
— Його прес-секретар і близький друг, Майкрофт,— гомосексуаліст. Злигався з бортпровідником.
— Ну то й що? Це не злочин.
— Але, на жаль, ця історія щойно просочилася в пресу, і писаки, у своєму звичайному паскудному репертуарі, подадуть усе так, що краще б він і справді був злочинцем. Там не просто подружня зрада — схоже, його бідолашна дружина змушена була покинути хатнє вогнище після двадцяти років шлюбу через огиду до того, що він коїть. А ще є питання безпеки. Людина має доступ до різної конфіденційної інформації, до державної таємниці, перебуває у самому серці нашої королівської родини — й от на тобі: регулярно бреше під час стандартних перевірок. Він сам відкрив шлях для шантажу і тиску,— Уркгарт прихилився до стіни й натиснув кнопку, щоб викликати особистий ліфт нагору, в його помешкання.— І що серйозніше: він обманював короля. Нерозлучного друга, якого він зрадив. Якщо, звісно, ти не настільки жорстока, щоб припустити, що король усе знав і прикривав старого друга. Оце бруд.
— Ти натякаєш, що король теж...
— Я ні на що не натякаю. Це вже робота преси,— відповів він,— а вона — з певністю пророкую — ще до кінця тижня вчепиться в це зубами.
Двері ліфта гостинно розчинилися.
— Тоді навіщо чекати, Френсисе? Чому б не завдати удару зараз, доки король не почав свій вояж і не накоїв лиха?
— Тому що Майкрофт не більш ніж купа гною. А короля треба зіштовхнути не з купи гною, а з вершини гори, і до закінчення турне він буде саме там, на вершині. Я можу й почекати.
Вони ступили до ліфта — маленького й непрактичного, втиснутого в закапелок старезного будинку ще під час реконструкції на початку століття. Тіснота його голих металевих стін змушувала людей тулитись одне до одного, і коли двері замкнулися, Саллі помітила, як очі супутника спалахнули: в них була упевненість, навіть зверхність, як у лева у себе в лігві. Саллі може стати його жертвою або його левицею: бігти з ним у ногу чи дати себе зжерти.
— Є речі, з якими не варто чекати, Френсисе.
Ступати з ним крок у крок, триматися за нього, коли він скрадається до своєї власної вершини. Саллі перехилилася через нього до кнопок, і коли її пальці навпомацки знайшли потрібну, ліфт тихо зупинився між поверхами. Її блузка вже була розстебнута, й Уркгарт торкався пружної шкіри її грудей. Вона скривилася: він стиснув брутальніше, аж до синців, а поштовхи стали сильнішими — він хотів домінувати. Він досі був у пальті. Вона це дозволила, щоб заохотити і догодити. Він змінювався, уже не обтяжував себе стриманістю — можливо, був уже нездатний на це. Але, незручно затиснута в кутку ліфта, впираючись ногами у стіни, відчуваючи холод металу на сідницях, Саллі знала, що має зайти з ним так далеко, як зможе, так далеко, як він схоче: подібної можливості більше не буде. Такий шанс випадає тільки раз у житті, й вона мусить схопити його — хай навіть Уркгарт більше не каже «будь ласка».
Була четверта ранку, повна темрява, коли Майкрофт повільно виповз зі спальні й почав нечутно одягатися. Кенні ще спав, його тіло невинно змагалося з простирадлами, а рука обіймала іграшкового ведмедика. Майкрофт почувався більше батьком, аніж коханцем, керуючись глибоким і вродженим бажанням захистити молодшого. Він повинен вірити: те, що він робить, правильно.
Скінчивши одягатися, він сів за стіл і ввімкнув нічника. Йому треба світла, щоб написати записку. Він зробив кілька безнадійних спроб, які роздер на дрібні клаптики й кинув на купу. Як йому пояснити, що він розривається між любов'ю і почуттям обов'язку до двох чоловіків — до короля і Кенні, які тепер через нього опинилися в небезпеці? Що втеча — це саме те, що він і робить усе життя, і він не знає іншого виходу? Що він продовжить свою втечу, щойно скінчиться королівське турне, бо до катастрофи лишилося тільки три дні?
Купка подертого паперу все зростала, і врешті-решт він написав лише таке: «Я кохаю тебе, повір мені. Пробач». Так пафосно і так мало!
Він згріб обривки паперу собі у дипломат, клацнув замками якомога тихіше і надів пальто. Визирнув у вікно, щоб перевірити вулицю: вона була мовчазна й холодна — такі самі тиша і холод були у нього в душі. Так само сторожко він прокрався назад, щоб залишити записку на столі, де її знайде Кенні. Він поклав її на вазу з квітами — і побачив, що Кенні сидить у ліжку, роздивляючись валізу, пальто, записку, і потроху розуміння прояснювало каламутні зі сну очі.