Він розсміявся.
— Знаю, знаю, Баране, що ти не дуже тужитимеш за нами, як дозволимо тобі тікати разом з Мадуш у великий світ. Але не так йде звідси той, на кого ми хоч раз скажемо: «нікчема!» Той звідси йде дуже таємно. Бачив хлопця, в перший день твого перебування тут, котрого ми закрили в стіні? Він теж був з «нікчем». Ті, хто кохають та зітхають, усі йдуть від нас лише крізь стіну. Закохані отримують по одній великій восковій свічці, буханку хліба, бутиль вина, потім ідуть в стіну, поки бачать просвіт від свічки, і живуть, поки є вино та хліб. Потім можуть поцілуватись. Сотні вже пішли тим шляхом. Думаю, що в кожному куточку ти знайдеш парочку скелетів, котрі і досі лежать там в обіймах один одного. Ти теж хочеш до них приєднатись?
Така перспектива шлюбу серед скелетів мені не дуже сподобалась.
Та коли прекрасна Мадуш поглянула на мене своїми блискучими очима, я забув про весь скелетний люд і мовив: «Та хоч і так! Мені потрібна моя Мадуш, навіть якщо шлюб доведеться укладати в самому пеклі!»
Коли ми повідомили, що не проти бути похованими заживо разом, Ведмідь негайно покликав попа.
Знову з'явився той бородатий хлоп, що проводив обряд хрещення, правда, ще в помпезнішій рясі (певне найсвіжіша здобич). Провівши абсолютно незнайомі для мене обряди, вимовив без жодної книжки якісь формули (декотрі дуже нагадували циганські молитви), повінчав нас. Після чого нам на голову вдягли дорогоцінні золоті шапки, на плечі накинули шуби, в руки кожному запхали клунок та бутиль. Потім підвели до тої щілини, в якій декілька місяців тому закрили хлопця, якому не місце було залишитись серед нас через боягузтво. Після чого, відкотивши вбік брилу, що закривала вхід до щілини, всі по-одному підходили, тиснули руку та прощались; Ведмідь навіть розчулено обійняв доньку. Потім, запаливши свічки, нас запхали в щілину і прикрили вхід брилою. Звук з печери доносився, як коли прикладаєш порожню мушлю до вуха.
Мадуш кивнула мені головою, аби я йшов за нею слідом, не вагаючись. Вузенький прохід вів кудись вглиб, але ніде не розширявся більше, як на одну людину. Так ми йшли, поки раптово нам не трапився грот завбільшки з кімнату в сільській хатині.
Мадуш сказала, що не варто нам сьогодні йти далі, проведемо ніч тут.
— Ніч тут зробити дуже легко, — сказав я їй, — для цього достатньо загасити наші свічки. Але як нам потім знайти ранок? Тут нема світанку, сюди не долине крик півня. Хто скаже нам: «Вставайте! Вже світанок, прекрасний, багряний світанок!»
— Ех, Баране! — пробурмотіла моя Мадуш. — То ти був би проти, якби ніч, проведена в моїх обіймах, ніколи не скінчалась?
— Та де ж там!
Тож ми розстелили наші шуби, повкладались, витягли харчі і вдосталь повечеряли. В нас було вино. Тож ми пили доти, поки настрій не став таким, як треба. А від доброго настрою перейшли до поцілунків.
Тоді Мадуш в мене запитала:
— Як думаєш, ми зараз в пеклі чи в раю?
Я відповів, що в раю.
Тоді Мадуш задмухнула свічку і в темряві запитала:
— Ти мене бачиш?
— Не бачу.
— Ще й як бачиш! Повторюй за мною те, що казатиму.
Тоді почала вона проказувати «Отче наш», потім «Вірую», потім «Богородице», і мені здавалось, що з кожним реченням її обличчя все світлішає, а в кінці засяяло у цій глухій пітьмі.
Я не сказав їй про те, що бачив, аби вона не зазналась. Та відтоді я вважав, що Мадуш мій янгол-охоронець.
Я ніколи не був щасливіший, ніж тоді, похований у скелі.