— Нічого. Я з’явився вчасно.
— Дякувати Богові! Ти що ж, не спав?
Він кивнув.
— У мене було якесь передчуття, що маю бути тут. В тебе колись таке буває?
— Інколи.
Сьогодні в мене не було жодного передчуття. Спала, мов немовля.
— Ти влучив у нього?
— Ні, але я посадив на ніч одного конюха, щоб переконатися, що лев точно не повернеться.
Я пішла до себе та знову спробувала заснути, але тривога зависла на плечах, на шиї — ніяк не давала спокою. Зрештою, я здалася та пішла до стайні по пляшку віскі, яку ми тримали під рукою в конторі. Бой був уже там і знайшов її першим. Він налив мені, я подякувала та побажала йому доброї ночі.
— Може, залишишся? — запитав він. — Можемо скласти одне одному компанію.
Його слова звучали невимушено, але в погляді виразно читалося, що він мав на увазі.
— Що б подумав про це мій чоловік? — запитала я.
Я не хотіла, щоб хтось на ранчо вважав мене надто доступною, особливо цей дивак із блискучою сережкою та зухвалим поглядом.
Бой лише знизав плечима.
— Якби ти дійсно турбувалася через чоловіка, то зараз була б із ним удома, чи не так?
— Я тут працюю.
Але його це не задовольнило. Він втупився своїми темними очима в моє обличчя й не відвертав погляду, поки я не сказала:
— Усе не так просто.
— Мало що буває простим. Я також не самотній, щоб ти знала. Вона в Доркінґу — вдома. Не зносить спеки.
— Хіба вона за тобою не сумує?
— Не знаю, — сказав він.
Двома м’якими рухами він поставив келиха та наблизився до мене. Витягнув руки та вперся ними в стіну по обидва боки від мене, нахиляючись дедалі ближче, поки я не відчула запаху віскі й тютюну. Його обличчя було за кілька сантиметрів від мого.